Я не хотів чинити опору. Я не хотів піддаватися інстинктам виживання. Птах, який одним кігтиком потрапив у тенета, борсається, поки врешті не заплутується весь. Опинившись у пастці, я не бачив сенсу витрачати час на марну боротьбу із капканом, який, вочевидь, мене не відпустить.
— Світ занадто великий для того, щоб помітити наше зникнення, — сказав я дівчині.
— Але світ, виявляється, надто малий для того, щоб устояти перед дикуном зі старою ядерною ракетою, — сумно посміхнулася ніжна амазонка.
Хто з них двох це сказав — Іскра чи Софія?
— Як ти думаєш, навіщо йому код, Яне?
— Щоб запустити ракети, — відповів я.
— А куди, куди запустити? У Новгород — нерозумно. Це самогубство. Радіація накриє всю прокляту Москву разом із цим лігвом.
— Тоді по Україні. Я б так і зробив на його місці.
— Але хіба це можливо? Там же захисне поле, — підморгнула мені амазонка.
Він хоче його вимкнути. Не знаю, як, але в нього є план. Чіткий і ясний.
Дівчина ненав’язливо підштовхувала мене до цієї логічної й простої, як двічі по два, думки. Верткий розум московського безумця, однозначно, має якесь рішення цієї диявольської задачі. І якби ми його знали раніше, то, можливо, змогли б спрацювати на випередження. Одне було безсумнівно: іноземний генерал був частиною того руйнівного плану, і важливою. Але як про це дізнатися?
— Ох, якби я знав заздалегідь, то ретельніше б поколупався в голові того француза, — із серцем сказав я, згадавши сеанс свого блукання багатоярусними генеральськими роздумами. — Там точно мала б знайтися відповідь. Або хоча б натяк на неї.
Цієї миті хтось наполегливо смикнув мене за рукав. Я озирнувся. Поруч стояла Іринка. В її руці була кругла жорстка шапочка. Я впізнав її.
— Іро, але ж це… Звідки він у тебе, дитино?
То був портативний снейроартрограф. Ловець чужих снів. Найкращий у світі пристрій для проникнення в потаємні думки інших людей.
— Я взяла його з собою. Про всяк випадок. Коли ми йшли по скарби.
— А ці? — запитала наша спільниця, кивнувши на бородатого кавказця за ґратами дверей.
— Вони не надто мене обшукували.
— Це все не має сенсу, — сказав я. — Потрібен другий порт. І потрібен цей генерал.
— Ось тобі і другий, — простягнула мені ще одну шапочку Оля. Другий аналізатор снів був у неї.
— Та ви змовилися, дівчата! — радісно вигукнула амазонка. Але я не радів. На моїх очах вона із Софії знову перетворювалася в Іскру. Купуючи надію, я втрачав любов: вона вкотре вислизала від мене.
Снейроартрограф — досить цікава штука. Один порт одягаєш на голову собі, інший — на партнера. І ви вдвох занурюєтесь у віртуальну реальність, яка стає спільною. Його, власне, й вигадали для складних ігор із використанням уяви. Але потім відкрилася дивовижна властивість приладу: якщо один порт одягнути на сплячого, то партнер, який не спить, бачить його сни. Тобто може несанкціоновано блукати лабіринтами чужої підсвідомості. Таким чином снейроартрограф перетворюється на незамінний пристрій для отримання інформації.
Треба тільки вміти ним користуватися. А ще схожий на шапочку ловець снів деякий час зберігає у скопійованому вигляді сигнали головного мозку. А отже, ми мали шанс дізнатися, що планував генерал зробити зі скарбами… Втім, шанс суто теоретичний — акумулятор давно сів. Ці шапочки уже цілком могли бути там, де й уся наша використана диво-техніка, — на дні річки, якби дівчатка чомусь не лишили їх собі.
— Ми не ввімкнемо снейроартрограф, — тихо сказала Іскра. — Немає батарей.
— Стривайте! — пожвавився Коля. — У школі пацани говорили: якщо старі батарейки потерти, то вони можуть запрацювати.
Він вихопив у Іскри один прилад і почав несамовито терти. Другий порт намагалася оживити Ірина. Це дивовижно, але в них вийшло! Спочатку індикатори замиготіли нестійким зеленим вогником, а незабаром він, переставши блимати, засвітився синім.
— Усе, можна надягати, — простягнув мені снейроартрограф Миколка.
Як ти там сказав, самозванцю? «Історія від батарейок не заводиться»? Ще й як заводиться! І я доведу тобі це ще до того, як ти здохнеш у своєму бункері.
— А ти впевнений, що саме цей порт був на голові у француза? — обережно поцікавився я в Колі.
— Нє, — підморгнув юнак. — Але спершу вплутаємося в бій, а потім подивимося.
От же ж шибеник! Запам’ятав! Мені нічого не лишалося, як одягнути порт — і заплющити очі. Ми могли помилитися. На моїй голові міг опинитися прилад, який на генеральській дачі вдягав я. Тоді я б занурився у власні думки та сни, а не в генеральські. Марення француза я теж міг би розглядати, але тільки поверхово. Перегляд розріджений, редагування заборонене — немає допуску. Здавалося б, зняв одну шапочку, надів іншу — і вперед. Але в нас був обмежений заряд. Усе могло закінчитися будь-якої миті. І всі, хто грав у лотерею під назвою «Впіймай французьку мрію», розуміли це.