Маю сказати, що нам відразу ж пощастило. Порт справді зберігав у пам’яті якісь завихрення струмів чужого мозку, що складалися в сни і думки. Таємні та явні. І я, ледве встигнувши дорахувати до п’ятдесяти, провалився в чужу реальність.
Переді мною з’являлися й танули образи будинків, доріг і людей. Цифри складалися в нескінченну низку математичних формул, а світло пронизувало час і простір. Часу було небагато. Я перестав захоплюватися феєрверком сновидінь і почав шукати скрині зі скарбами тамплієрів. І — о, фортуна! — я побачив, як їх зносять з борту давнього корабля. Але поряд із каракою на кам’яному причалі стояли не мули з возами й не напівголі носії, а огрядні бородаті дядьки в брудному камуфляжі. Вони перевантажували безцінні скрині в бронетранспортери. Машини, гусеничні й колісні, ревли двигунами. Екіпажі чекали команди, щоб вирушити кудись у центр дикої імперії.
Батарея вимкнулася раптово. Реальність болісно вторглася в сон. Чужий. Але поки акумулятор помер остаточно, я вже знав усе необхідне. Усе, що трапиться найближчим часом із найголовнішою здобиччю високопоставлених шукачів скарбів. І чому Верховний Правитель вирішив її віддати миротворцям.
Люди в сірому слухали свого пана. Нового імператора країни, що відроджувалася. Вона пульсувала ненаситним бажанням розширення. І тільки збіг обставин змушував її не виходити з берегів, позначених бетоном Стіни й окопами з токсичною рідиною.
— Послухайте, друзі, — говорив він неголосно, але переконливо, — у нас буде дуже мало часу. Але ми повинні діяти як одне ціле. Вікно можливостей відчиниться, але ненадовго.
— У вас є все, що потрібно? — запитав один із сірих помічників.
— Так, — гордо відповів його повелитель. — У мене є код запуску ракет. Ви контролюєте всі доступні нам шахти?
Запитання було зайвим. Він і так знав, що до всіх ракетних шахт, куди не дісталися миротворці, таємно підведено живлення та інші необхідні комунікації. Лишалося тільки ввести код.
— Ми завдамо удару по базі миротворців, а також по п’яти європейських містах. Київ не буде винятком. Ми спровокуємо велику війну на континенті, а коли ці цивілізовані мерзотники переб’ють один одного, ми переможцями ввійдемо на наші споконвічні території. Багатовікова боротьба нашого народу за життєвий простір увінчається нарешті успіхом. Перша хвиля переможців, звичайно, загине. Токсичні речовини нікого не щадять. І друга хвиля, до речі, теж. Але нічого. Іншого шляху немає. На той час, коли ми будемо господарями Європи, московські баби ще народять.
Люди в сірих френчах жваво підтакнули своєму Верховному і закивали головами. Один із них спробував знаками привернути увагу до себе. Повелитель милостиво дозволив васалові говорити.
— Можу я запитати вас, о повелителю?
— Давай, але хутчіш.
— А як миротворці вимкнуть захисне поле? Адже якщо його не вимкнути, ракети просто не злетять.
Імператор захихотів. Васали стримано посміхалися, не знаючи, що робити — чи то реготати разом із паном, чи зберігати кам’яний вираз облич. Володареві подобалося, що в його підлеглих лиця дурнуваті, але хвацькі. Шкода тільки, що вони не грали в шахи. Тоді б йому не довелося пояснювати елементарні речі.
— Ви мусите це знати, хлопці, — сказав він, угамувавши напад сміху. — Зазвичай так буває в шахах. Для того, щоб перемогти супротивника, ти віддаєш йому якусь фігуру. Іноді дуже важливу. І супротивник, зосереджений на раптовому виграші, не бачить, що програє партію. Через кілька ходів. Усю, цілком. Такий прийом називається гамбітом.
Помічники уважно слухали. Один робив помітки в маленькому записнику.
— Миротворці вимкнуть поле, — продовжив Верховний після паузи. — Мої попередники зберігали тут дещо таке, за що Європа готова віддати не тільки Київ, а й усі околиці на додачу. Аж до західних кордонів України. Вони, ці розумецькі господарі Стіни, проковтнули наживку. Тепер вони мріють отримати від мене скарб вартістю в півсвіту. І вони його отримають. На декілька годин. Ну, максимум, днів. Саме ці дні й будуть вікном наших можливостей.
Колона броньованих монстрів із залатаними бортами під’їжджала до Стіни. Вона розтягнулася на кілька кілометрів. Давні розхитані тягачі так гуркотіли, що охоронці на Стіні не могли не чути. Але система охорони периметра чомусь мовчала. Зазвичай при наближенні озброєних людей колір захисного поля змінювався: у ньому з’являвся червонуватий відтінок, і це означало, що людина зі зброєю могла бути відкинута на кілька метрів, а то й знищена. Але зараз Стіна мовчала.