Про все було домовлено. Коли головна машина виринула з лісової гущавини й опинилася на відкритому путівці, до Стіни лишалося більше кілометра. І ось вона відкрилася очам дикунів: неприступна, величезна споруда, без початку й кінця, вкрита прозорим шаром синюватої захисної глазурі.
— Ого! — видихнув водій і хотів було скинути швидкість. Дикун знав, що може трапитися і з ним, і з його залізним монстром у межах захисного поля. Потужна зброя не врятує і не відлякає ворога заповітна емблема у вигляді «омеги». Зімне його бронетранспортер невідома сила, і броня затріщить, як тонка шкаралупа на спині жука під солдатським чоботом. Варвар злякався Стіни. Але його командир сказав йому: «Не бійся, хлопче, вперед». А накази, як відомо, не обговорюють. Командирові ж наказали саме тут під’їхати до Стіни.
Те, що сталося далі, перевершило всі їхні очікування. Захисна блакить раптом блимнула всіма кольорами веселки і зникла. За нею відкрилася рівна бетонна поверхня висотою в кілька десятків метрів. Але незабаром той сектор Стіни, до якого прямували машини, почав змінювати забарвлення — із сірого знову став блакитним. Але це вже були ворота — неймовірних розмірів. Вони безшумно розсувалися в різні боки. І крізь цю браму бронемашини в’їхали в новий, загадковий, легендарний світ.
— Дві перші машини до мене, решта — на місці! — грізно наказав голос із невидимих динаміків, розливаючись луною на кілометри довкола.
Наказ пролунав із запізненням. Перший БТР уже був у межах велетенського порталу, а другий стрімко під’їжджав до нього. Але слова з нізвідки вразили всю колону: водії нервово вдарили по гальмах. Старі бронетранспортери важко заводилися й рушали з місця, але ще важче їх було зупинити. Стара техніка підкорилася волі своїх переляканих погоничів зі скреготом і вищанням. Деякі залізні мули сповзли з путівця перед Стіною в непролазне багно на узбіччі.
— А двигуни вимикати? — несміливо гукнув один із механіків і, не дочекавшись відповіді, про всяк випадок вимкнув.
Дві бронемашини, які першими заїхали в портал, теж зупинилися. Бійці, що сиділи на брудній броні, миттєво зайняли кругову оборону, направивши на всі боки дула автоматів.
Вони не бачили можливого супротивника. Зате він бачив їх добре. Ліворуч і праворуч від них, кудись угору, в небеса, піднімалися дзеркальні стіни опорного пункту міжнародних миротворчих сил. Дикунам якось відразу стало зрозуміло, що стріляти по дзеркалах марно: кулями їх не проб’єш. Над стінами майорів неймовірних розмірів білий прапор із блакитним плямистим м’ячем в обрамленні листя.
А потім, після недовгої німої паузи, заскреготали невидимі механізми — і в нижній частині дзеркальних стін відчинилися потаємні двері. Звідти вибігали дивні синьо-білі фігурки. Дві руки, дві ноги, голова — все, як у людей. Проте було в них щось нелюдське. Не надто зграбні руки-ноги, тулуби-прямокутники, а голови сховані під синіми ковпаками із дзеркальним склом. На лівому плечі в кожного монстра — така ж емблема, як і на прапорі. На грудях — блакитні та зелені вогники. А в руках у дивних створінь — не менш дивовижна зброя. Куди там антикварним «калашам» із нею змагатися.
— Панове! — пролунав голос із невидимого динаміка. — Вам нема чого боятися, якщо не будете поводитись агресивно. Вас оточують миротворці. Передайте їм ваші автомати й чекайте наступних розпоряджень. Після розвантаження машин автомати будуть вам повернені.
— A-а, отже, це все-таки люди, — розчаровано заявив один із бійців, опускаючи автомат.
— Вони люди, а ти хрін на блюді, — зауважив його товариш. І отримав прикладом по пиці.
— Та я тебе зараз пристрелю! — дико закричав травмований жартівник, погрожуючи кривдникові своїм «калашниковим». Але далі не пішло. Миротворці у скафандрах спрямували свою зброю на БТР — і командир, висунувши кошлату голову з люка, наказав своїм заспокоїтися.
— Ідіоти кляті! — гаркнув він на них. — Закінчимо справу, розберуся з кожним.
Цього було досить, щоб угамувати нервових вояків.
За людьми в дивних костюмах з’явилися роботи. Кубічні створіння моторно снували на маленьких коліщатах навколо бронетранспортерів.
Якоїсь миті, немов по команді невидимого диспетчера, саморушні кубики перетворилися на багаторуких павучків. Розумні машини, вправно орудуючи безліччю механічних рук, почали обережно розвантажувати з утроби старих машин ще старіші скрині. Власне, їх було всього дві — по одній на кожен бронетранспортер. Охоронці з країни боліт мовчки спостерігали за рухами роботів і намагалися не дивитися в дзеркальні заборола на лицях миротворців. Щойно скрині опинилися на землі, розумні механізми зупинилися і сховали «руки» в кубічні корпуси.