— Прохання до гостей: не рухатися, — заговорили невидимі динаміки.
Гості й не збиралися. Вони завмерли.
— Зараз прибудуть експерти, — повідомив генералові його найближчий помічник. — Оцінять, чи справжній вантаж. Це займе години дві, напевно. Може, більше.
— А дикуни? — запитав генерал.
— Почекають, — коротко повідомив заступник, який під час ризикованої операції не відходив від нього.
Головний миротворець дивився на кудлатих бійців через куленепробивне скло. «Якось негостинно ми з ними», — подумав він. Йому стало незручно.
— Ведіть їх до їдальні, — сказав він заступникові.
— Але, мій генерале, — спробував заперечити офіцер, — вони можуть бути хворі, заражені. Агресивні, врешті-решт.
— Виконуйте наказ, — кинув генерал. — Нагодуйте людей. Потім у їдальні все дезінфікуєте.
Коли миротворці в бойових екзокостюмах провели бородатих гостей у їдальню, ті, побачивши сяючі прозорі стіни зсередини, ахнули від подиву й інстинктивно збилися в гурт.
— У вас тут що з людьми роблять? — запитав їхній командир.
— У нас тут їдять, — відповів миротворець у дзеркальному шоломі. Його голос, пропущений через електронний перекладач, звучав з перешкодами, як зіпсута рація.
— Кого їдять?
— Не «кого», а «що». Обід, — пояснив інший. — Сідайте.
Група дикунів сіла за довгий білий стіл. Старший, кудлатий, про всяк випадок мацнув рукою крісло під собою. Нічого небезпечного. М’яке, вельми приємне на дотик. «Як Нінчині щічки», — подумалося йому.
У залі, великій і чистій, крім них, нікого не було. Грала спокійна музика. Чоловік в екзокостюмі виголосив металевим голосом:
— Руки.
Усі гості одночасно підстрибнули від страху: у столах перед ними відкрилися невидимі досі ящики з фіолетовим світлом усередині.
— Вставте туди руки, — скомандував миротворець.
— Це ще навіщо? — запитав командир бойовиків.
— Для дезінфекції, — пояснив металевий голос. — Руки за столом мають бути чисті.
— А нічого, взагалі-то. Приємно, — зізнався командир після того, як витягнув руки з дезінфектора і дивний апарат зник у стільниці.
— Що будете на обід? — поцікавився в бойовиків миротворець.
— Обід, — відповів за всіх командир.
— Вони не розуміють, що таке можливість вибору, — шепнув у внутрішній переговорний пристрій інший миротворець. Його почули тільки «блакитні берети». А гості тимчасом знову нервово сіпнулися — із білих столів перед ними, як змії, вилізли чорні мікрофони на довгих ніжках.
— Панове, будь ласка, скажіть у ці мікрофони набір страв, які бажаєте отримати, — терпляче пояснював командир групи миротворців, знову ввімкнувши портативний перекладач.
— А навіщо говорити, — розгублено м’явся командир бойовиків. — У гостях ми… У гостях харчами не перебирають.
— Гаразд, — утомлено здався командир миротворців. — Скажіть голосно й чітко: «Меню номер десять».
Дикуваті гості схопили свої чорні мікрофони. Треба — значить треба.
— Меню номер десять! — на одному диханні закричав потужний хор варварів.
— …номер десять! — відгукнулося відлуння звідкись з-під високої стелі.
Змієподібні мікрофони зникли в стільницях, кришки закрилися — і знову відкрилися, щоби підняти з надр чарівних столів лотки з їжею. У меню номер десять були запечений судак під тайським соусом без кісток, картопля по-селянськи та салат із грецьким сиром і оливками. Сталеві ножі й виделки сяяли так, що хотілося їх брати в руки обережно, аби не лишати відбитків. Апельсиновий сік, побрязкуючи шматочками льоду в пластикових стаканчиках, пробуджував непереборне відчуття спраги.
— Так навіть Верховний не обідає, — сказав ватажок бойовиків. — Давай, хлопці, починай. Хоч нажремося від пуза.
І затріщали ніжні кришки на пластикових судках. І ароматні страви запросто, без вилок-ножів, голими руками відправлялися в голодні роти гостей із країни боліт. Голод часто виникає, коли треба компенсувати стрес. Ніхто з цих вояків не сподівався, що коли-небудь своїми очима побачить території за Стіною. І ось Стіна розсунулася, щоб пропустити їх уперед. На півкроку. А тут їх атакували гостинністю. Бойовики остовпіли й не змогли дати відсіч наполегливим спробам нагодувати їх синтетичною їжею. В яку, напевно, підклали якісь заспокійливі пігулки, — щоб солдати Дикого Поля перестали боятися миротворців. Дехто з тих вояків невдовзі навіть плескав по плечу людей в екзокостюмах. Кому довелося переломити хліб із ворогом, той починає більше думати про мир, ніж про війну. І ніхто з них — ні дикун, ні миротворець в обладунках — не знав, скільки часу відвела їм підступна доля в сірому френчі, що стояла за пультом управління в московському підземеллі.