Чому я не сказав Рябому, хто я? Не підвівся, не помахав рукою: «Це я. Це Ян! Скоморох. Пам’ятаєш мене»? Не знаю. Інстинкт спочатку підказував мені, що краще не висовуватися, не світитися, залишатись інкогніто. І я так довго прислухався до своїх почуттів, що проґавив момент, коли треба було діяти всупереч інстинкту. Нас підняли й повели до фермерської барбухайки, з якої хвацькі молодчики Рябого вже вивантажували борошно. Ними командувала нахабна дівиця в плямистій балаклаві, обмотана кулеметними стрічками, що повторювали, як гірські дороги, весь рельєф її молодого тіла. Поки одні грабували свою здобич, інші дбайливо всаджували фермера на його ведійське місце, зв’язавши перед цим йому руки й ноги.
— А цього? — вказали на мене бородаті орки.
— І цього туди ж! — гаркнув Рябий.
Треба сказати, що на той момент я вже не мав змоги щось пояснити — в моєму роті стирчав кляп. Брудна ганчірка, вся в борошні. Вона затуляла півобличчя — і Рябий тепер точно не зміг би мене не впізнати.
Мене посадили спиною до фермера й міцно зафіксували ноги. Дівиця зі стрічками, скінчивши перевантаження, одвела свою бригаду геть, давши можливість іншим бороданям зайнятися нами. Вони хутко та без зайвих коментарів міцно зв’язали нас і обмотали тонким дротом, кінець якого прикріпили до потужної гранати, схожої на кукурудзяний качан.
— Чудово натягнуто, — із задоволенням мовив мінер, ще раз перевіривши готовність боєзаряду.
Нас чекали страшні муки. Граната була захована так, що її не відразу помітиш. Той, хто спробує звільнити нас, швидше за все, запустить дію пекельного механізму. Якщо ж на великій дорозі взагалі не з’явиться ніхто, ми помремо з голоду та спраги. А якщо ми, збожеволівши від страждань, вирішимо раптом звільнятися самотужки, то розтяжка спрацює, — як і в першому випадку. Я бачив, як Рябий посміюється.
— Я б і сам подивився, як вас рознесе на шматки, хлопці. Але, шкода, часу нема. А за борошно — дякую. Провіант у поході завжди потрібен.
Десяток броньованих машин вишикувався в одну лінію. Курява над дорогою стояла стовпом. Рябий схопив рацію, що зачепилась антеною за його широке плече.
— По машинах, «кроти»! Моя колона чує мене?
— Плюс! — відгукнулася радіостанція в його руці.
— Решта колони, хто на зв’язку, доповісти обстановку.
— Обстановка «чотири-п’ять-нуль», — відказала командирська рація.
Потім вона змінила голос і ще кілька разів повторила «чотири-п’ять-нуль». Ця мантра, схоже, означала, що все гаразд. Та й із виразу веснянкуватого обличчя Рябого я зрозумів, що все йде якнайкраще.
— Готовність нуль! — гукнув головний «кріт», осідлавши броню транспортера, що стояв першим у колоні. — Уперед, хлопці! На Ростов!
Коли колона зникла в клубах куряви, мій сусід-фермер завив. Ця курява була єдиною ланкою, яка пов’язувала нас із життям і яка, водночас, обіцяла нам кілька годин страшних мук. Як вам початок дня? А я ж навіть не знав імені цього фермера, з яким доведеться прожити рештки мого буття. Він, власне, непогана людина. Урятував мене від холоду, голоду, розбійників і лише раз наставив мені в груди рушницю. Хороший чоловік, однозначно. І плаче він зараз за моєю спиною зовсім по-дитячому, схлипуючи й підвиваючи. Я не знаю, хто на нього чекав у Ростові і хто залишився в його далекому селищі, — але він турбувався про їхнє виживання, він хотів, щоб товар доїхав цілим до ринку. Тому й обмотав його розтяжкою. Будь-який дбайливий господар на його місці вчинив би так само. На випадок, якщо вночі грабуватимуть. Просто цього разу грабіжників виявилося трохи більше. Жертва стає жертвою, якщо хижак розумніший за неї. Якщо ж хижак дурніший, ніж об’єкт, на який він полює, то жертв узагалі може не бути. Така логіка дикої природи. А логіка Дикого Поля ще примітивніша: якщо жертва розумніша за хижака, то вони просто міняються місцями. Я не впевнений, чи пощадив би фермер будь-якого бійця з банди Рябого, якби опинився з ним наодинці. Рушницею він володіє досить пристойно. І на вибухівці, схоже, розуміється.
Я глянув на дріт — і лоб укрився холодним потом. По напнутій струні повзла якась комаха. Чи то муха, чи якась кузька. Не знаю, за що вона трималася, але відлітати вочевидь наміру не мала. Вона повзла в напрямку до запалу гранати, схожої на кукурудзяний качан. Я затремтів від страху. Мені, зв’язаному по руках і ногах, хотілося, щоб мої майбутні страждання обірвалися в один момент. Та коли цей момент настав, мені, як ніколи досі, захотілося жити. Так пристрасно й жадібно кортіло жити, нехай навіть і в муках, — як мандрівнику в пустелі кортить допити ковток води на дні спустошеної фляги. А муха безмозка, все повзла й повзла вперед… Та ось вона злетіла, хвала Небесам! Дріт ледь затремтів. А, може, мені здалося? Напевно, здалося. Не може ж майже невагома істота підірвати заряд, правда ж?.. Ой, вона знову сідає на дріт, ця муха. І повзе, повзе… повзе!