Експерти в білих халатах, схожі на професора Лелеку, не поспішали. Перед тим як викласти зі скрині стародавні реліквії, вони ретельно перевіряли кожен предмет. Озброєні потужними приладами, учені розглядали коштовні символи.
— Схоже, все справжнє, — сказали вони, закінчивши з однією скринею.
А за межами периметра стояв в очікуванні цілий караван скринь із награбованим в історії добром.
— Нам треба більше часу, генерале, — сказали експерти головному миротворцю.
— Добре, — кивнув «блакитний берет», із сумнівом глянувши в бік Дикого Поля. Шосте чуття підказувало йому, що час більше не його союзник.
— Де він? Ян? Давай його сюди!
Дикуни бігли підземним коридором нашої в’язниці в напрямку до ґрат, за якими ми очікували страти. Їх було багато, десь двадцятеро. Від стукоту підошов та багатоповерхової лайки вібрували бетонні стіни. Невже це так швидко сталося? Адже токсин у медальйоні мав діяти повільно.
— Ян! Нам потрібен Ян! — найгучніше кричав здоровань у сірому френчі. Незважаючи на нову форму й виголене обличчя, я його впізнав. Це був Сірий. Колишній фермер. Колишній розвідник укрів. Зрадник.
— Давайте ключ! Швидше! — наказував Сірий.
Напевно, його призначили якимось начальником над дикунами. Маленьким. Чим більше шуму від начальника, тим менше в нього повноважень.
— Будемо відбиватися, — запропонувала Іскра, поки ключ гуркотів у замковій щілині.
Але вона не змогла. Десятки важких спітнілих тіл рушили на нас, роз’єднали і поодинці розтягли в різні кутки каземату, де зв’язали.
— Скомороха нагору! Решту кидайте тут, — розпоряджався Сірий.
Обмотаний мотузками, я нагадував гігантську личинку в коконі. Дикуни несли мене нагору, так і не зав’язавши очей. Виринувши з мороку, я побачив перед собою стелю довгого тунелю, позначену пунктиром ламп денного освітлення. Солдати Верховного несли мене на плечах обережно і, я б сказав, навіть шанобливо. Навіть не вірилося, що ці негідники можуть отак доставляти ворога на страту. Вони занесли мене у величезне приміщення поверхів у п’ять заввишки. Уздовж його стін, кількома ярусами, тяглися галереї з арматури. На одну з них, гуркочучи черевиками по залізних сходах, і затягли мене васали злобного карлика. Це був третій ярус балконів. За поруччям з іржавої арматури стояли комп’ютери. Але це були не надсучасні досконалі апарати, які я бачив у країні укрів. І навіть не пристрої з голографічними екранами, які притягла в Москву команда Іскри. Комп’ютери в підземеллі карлика були давніми, як сама його імперія. І такими ж немічними. Звісно, якби я побачив цю техніку кілька років тому, то вважав би її найсучаснішою, але тепер, після того як я побував за Стіною, мене смішили спроби цих похмурих хлопців оживити свій нікчемний мотлох у бетонному бункері. З комп’ютерів, як гілки з кубла, стирчали шматки дротів різного розміру. Лампочки блимали. Трансформатори гули. Люди гарячково метушилися. Тут відбувалося щось важливе. І я зрозумів, що мене не стратять. Принаймні не зараз.
На одній зі стійок, поруч із брудною клавіатурою, лежав чоловік у сірому френчі. Він бився в конвульсіях. У ньому легко було впізнати Верховного Правителя. Мене це не здивувало, хоча я розраховував, що токсин подіє пізніше.
— Розв’яжіть його! — крикнув Сірий моїм носіям.
Ті почали розмотувати мене. Для поліпшення кровообігу я розім’яв звільнені руки. Розвів їх у боки, як метелик крила. Мій жест не сподобався Сірому.
— Не здумай, Яне, брикатися, — сказав він мені.
Я й не думав, якщо чесно.
— Що вам треба від мене? — запитав я натовп, що обступив мене.
Хоча я й так здогадувався. Їм потрібен був код.
Токсин подіяв значно швидше, ніж я думав. Спочатку Верховний відчув біль у шлунку. Легкий, як печія. Перші десять хвилин після отруєння він не вельми турбував диктатора. Тож правитель рушив на командний пункт. Там біль став трохи сильнішим. Але ватажок дикунів був зосереджений не на своєму шлункові, а на часі. Треба було не пропустити момент, коли миротворці вимкнуть захисне поле і на переході в Стіні почнеться розвантаження скринь. Тоді ядерні ракети вилетять зі своїх шахт і перетнуть кордон з Європою. А токсичні гармати підтримають атаку зі стратосфери. Головне, дати цим «блакитним беретам» звикнути до того, що поле вимкнене. Протягом першої години після початку розвантаження вони будуть особливо пильні. Але потім розслабляться. І в цей момент можна вводити код запуску.