Верховний Правитель був мудрий, але підозріливий. Як будь-який деспот, усі важелі управління він тримав у своїх руках. Таємний код, отриманий обманом, він не сказав нікому. Електронний замок, який обдурив мене у підвалі під собором, за його наказом знищили.
Він не хотів учити історію. І не довіряв книжкам. Інакше б він знав, що будь-яка система, створена на авторитеті та владі однієї людини, рано чи пізно розвалиться. Ще не було винятків з цього правила. Карлик довго й уперто створював свою шахову комбінацію. Він вважав її виграшною. І ось він лежить переді мною із зеленою піною на губах. А його помічники лютують і кричать мені:
— Код! Давай швидше код!
Його схопило в той момент, коли ясновельможна рука вже готова була набрати дев’ять цифр на клавіатурі. Кривий палець висів над цифрою дев’ять, як раптом в очах Правителя потемніло, і він утратив дар мови. Органи відмовляли поступово, один за одним. Коли мене внесли в центр управління, карлик уже не говорив. Тільки трусився і блював. Очі його були розплющені. Але, швидше за все, вони вже не бачили навіть мене.
— Його можна врятувати? — нервово питав Сірий. Він тремтів, як тремтів би на його місці будь-який зрадник, що втратив свого бенефактора.
На штанях Верховного з’явилася мокра пляма. М’язи живота мимоволі розслабилися. Врятувати підземного карлика було неможливо.
— Тоді, Яне, вводь код ти! — наказав мені Сірий. — Швидше!
Я не поспішав. Я розмірковував.
— А ти? — обережно запитав я ренегата.
— А що я?
— Ти теж знаєш цифри, Сірий.
Фермер розгубився й обм’як просто на очах.
— Не пам’ятаю порядок, — зітхнув він. — Що за чим іде, не пам’ятаю.
Я розсміявся. Нахабно й самовпевнено. Від набору з дев’яти цифр залежала доля всіх людей з «омегою» на шевронах. І тих, хто розмахував автоматами там, на поверхні, і тих, хто ховався від світу в цьому величезному бункері. Вони могли мене вбити. Але не вбили. Отже, я був їм потрібен. Більше, ніж плазун на ім’я Сірий. Вони чекають, що я віддам їм код. Але якщо я це зроблю, мені кінець… І раптом мені захотілося жити. Аж до болю в шийних хребцях. Я уявив собі, як сильна рука ката пробує на міцність прядивний канат — і мені стало неймовірно сумно від думки, що все це може скінчитися. І, водночас, так світло — від надії переламати ситуацію на свою користь. Треба спробувати.
— Тепер я володію ракетами. Уб’єте мене — і вам не буде чим захиститися. Укри ввірвуться сюди. Ось побачите. Вони не залишать каменя на камені від Московії, а вас замурують у цьому підвалі. Потоплять, як щурів.
Я блефував. Інстинкт виживання давав силу моїм словам. На схилі літ у мені прокинувся дар переконливості. Дуже вчасно.
— Через вас у них урвався терпець. У всього світу урвався. Вам залишили на відкуп Дике Поле. Живіть, як хочете. Але ви не заспокоїлися. Вирішили підірвати світ. І він вам цього тепер не пробачить. Світ за Стіною тепер ніколи не залишить вас у спокої. Вороги довго чекали — і нарешті діждалися.
Я пересипав свою промову забобонними страшилками, якими людей тут напихають змалечку. Але я не думав, що, звертаючись до дитячих страхів, буду мати такий приголомшливий успіх. Натовп за застарілими комп’ютерами притих. Мій голос піднімався до склепіння техногенної печери й, відбиваючись від стелі, лився вниз водоспадом слів. Простих, як вуличні гасла. Вони працювали, побий мене грім!
— Вороги за Стіною терпіли, поки ми вставали з колін. Але тепер, коли ми майже встали, терпіти не будуть. Поки ворота в Стіні відчинені, вони зроблять усе, щоб стерти з лиця землі сам спогад про Московію. Тепер я питаю вас — у чому ваша надія?
— У ядерних ракетах, — прошелестіло в галереях.
«Рухаємося в правильному напрямку», — зазначив я про себе, продовжуючи старим методом Сократа підштовхувати дикунів до потрібних мені висновків:
— А в кого залишився код запуску цих ракет?
— У тебе, — відгукнулося підземелля.
— Отже, ваша надія — я!
Гул прокотився бункером. Немов осінній вітер, зашелестіли слова: «Нам потрібен Верховний. Ми без нього не зможемо. Без Правителя нам кінець».
— Верховний помер! — гукнув хтось за моєю спиною мерзенним фальцетом. — Хай живе Верховний!
Не здивуюся, якщо це кричав Сірий. Я штовхнув черевиком тіло карлика. Він уже давно перестав звиватися в конвульсіях. Мені захотілося сказати «Амель», але я не був більше скоморохом. Якщо вірити словам коротуна, я не був ним ніколи. На мене дивилися сотні очей. З надією, з обожнюванням. Люди, ще годину тому готові розтерзати мене на дрібні клаптики, тепер кричали мені осанну і просили заступитися за них. І, скажу відверто, мені це подобалося.