Коли Сірий дав команду відкрити вогонь, гармата у стратосфері легко знайшла ціль. Розумна зброя сама зметикувала, що бити треба туди, де відсутнє захисне поле. Це й був опорний пункт миротворців із воротами, за якими відкривалася відвикла від болю й підлості земля. Сині, розпечені до зоряної температури кулі спалили дотла два бронетранспортери, знищили їдальню й пошкодили командно-спостережний пункт, звідки здійснювалося управління всією механічною юрбою роботів. Розбирати завали спершу довелося вручну. Про втрати серед миротворців французи довго не повідомляли. Але з’ясувалося, що двоє «блакитних беретів» в екзокостюмах безслідно зникли. Тоді миротворчі сили заявили про двох зниклих безвісти в результаті незрозумілого інциденту. Ця гра слів почасти була правдою. Адже українцям причини інциденту на Стіні ніхто не міг чітко пояснити. Вони ставили багато різних запитань. Але головне — хто й чому вимкнув захисне поле? — довгий час лишалося взагалі без відповіді. І, я впевнений, уся світова громадськість висловила глибоку стурбованість у зв’язку зі зникненням двох «беретів», але не робила нічого, щоб докопатися до істини. Не заявили ж вони про те, що в зруйнованій їдальні обідало піввзводу бойовиків…
Звісно, українці обурювалися. Хотіли навіть передати контроль над Стіною своїм збройним силам. Але здоровий глузд, міжнародне право і світова громадськість узяли гору. Українці теж заспокоїлися — але тільки після того як демонстративно збили в стратосфері літальний апарат із плазмовою гарматою в робочому стані.
Просуватися вглиб Дикого Поля військові не стали. Ніхто не хотів втручатися у внутрішні справи дикунів.
Французький генерал лаяв себе з останніх сил за те, що виявився цілковитим бевзем. Але лаяв тільки наодинці з собою. Він розумів, що в разі оприлюднення факту переговорів з дикунами відповідати буде тільки він. Бо саме він був крайнім на кордоні з Диким Полем. Головний миротворець постарався, щоб на переході та поблизу нього не лишилося й сліду скарбів. Ні цілих, ні розплавлених. Те, що вдалося зібрати, він дипломатичною поштою відправив до Парижа. Навряд чи його люди багато назбирали. Температура в синіх кулях була такою високою, що метал випаровувався, як вода. Трималася неймовірна спека, щоправда, недовго. А ось рани, отримані людьми біля Стіни, гоїлися важко. Плоть, отруєна токсинами, відмовлялася зростатися, і для порятунку бійців викликали найкращих лікарів з усього світу. Їх звозили на околицю Європи і змушували, не відходячи від Стіни, демонструвати чудеса медичних технологій.
Ну це їхніх бійців так рятували. А наших вояків, зарослих та брудних, довелося перевірити на виживання ускладненим марш-кидком. Той, хто доставив назад, у Московію, бронемашини із золотом, — молодець і герой. А той, хто не зміг подолати біль, залишився гнити заживо під Стіною. Така в нас, дикунів, доля і планида. Виживає найсильніший. І всі наші це розуміли.
Портал у Стіні заклали. Не відразу, звісно. Певний час за захисним полем кипіло будівництво, — як-не-як треба було залатати пролом завбільшки з багатоповерховий будинок. Швидко і непомітно для потенційних порушників. Адже чим довше тривали роботи, тим менше лишалося віри у наші споконвічні легенди про злісних укрів, які розпинають дітей і мріють поневолити країну боліт і туманів. Але ж я знаю, як працює свідомість. Дещо вмію робити сам, дечому навчився у професора Лелеки. І в мене є свої плани щодо того, як упоратися зі шкідливими чутками про світ за Стіною. Я чекав того моменту, поки закриють нарешті перехід. І тут мої інтереси збігалися з інтересами українців. Та й усього світу, мабуть.
Проте в Стіні залишався незакритим ще один прохід. Отой, таємний, з підірваними дверима, яким я прийшов сюди разом із Іскрою. Саме через нього вона мала повернутися назад, в Україну. І забрати з собою дітей. Але не всіх.
Із каземату я їх випустив не відразу — було дуже багато термінової роботи в бункері. Я роздавав вказівки, як нам улаштувати життя на новий лад. Це забирало прірву часу.
І потім, я не хотів, щоб мої нові помічники подумали, що для мене особисті симпатії важливіші за спільну справу. За таке в нашому непростому середовищі можна й іржавою арматурою по голові схопити.
Минув тиждень, перш ніж я їх випустив.
Усі ці дні вони нічого про мене не чули.
Коли їх провели до мене в кабінет, вони були вражені, побачивши, що мене не розшматували і не стратили, а навпаки — возвеличили і вручили необмежену владу над долею народу, який тримався за це напівмертве місто. Я читав у їхніх очах захват і жах. Зараз два ці протилежні почуття не заважали одне одному.