— Як у тебе тут мило, — сказала Іскра. — Меблі м’які. Стіл із поліруванням.
— Хочеш кави? — запропонував я їй.
Вона заперечливо хитнула головою. Між нами виростала стіна відчуження.
— Дай пожерти, Яне, — заявив Ванько. — Є в тебе тут щось нормальне, крім кави?
— Саме так, — підтримав Івана Колько. — Ти ж пам’ятаєш, як у казематі годують. Хліб та вода.
Їх відвели у трапезну — моє нововведення в бункері. Відтепер усі, хто не задіяний у зовнішніх операціях, жеруть разом. Ніщо так не мотивує людей довіряти один одному, як спільне поглинання їжі. До того ж під час обіду вони діляться між собою таємницями. Про які потім доповідають мені. Але це не стосується справи.
Ми залишилися з Іскрою наодинці. І я їй розповів усе, що сталося зі мною після зникнення з каземату.
— Так ти, Яне, тепер заручник натовпу, — розсміялася вона.
— Чому раптом?
— Якщо відмовишся бути Верховним Правителем, вони ж тебе і стратять.
Це я й сам знав. Тому дуже сподівався на неї. На те, що, як завжди, вона врятує мене. Витягне з бункера, раптом що. Туди, де світить сонце.
Але цього разу вона не поспішала мене рятувати.
— Послухай, Яне. Перед нами стояло завдання — покінчити з Верховним Правителем. Відвести удар від моєї країни. Від усього світу. Будь-якою ціною. Ціна виявилася незбагненно високою. Ти сам став правителем дикунів. Але поки ти тут, у цьому проклятому кабінеті, жодна ракета не прорве периметр. Адже так?
— Це ж тепер назавжди, — спробував заперечити я. — Я завжди буду твоїм агентом на престолі. Але це змусить мене страждати.
— Ніяких «але». Не бреши собі. Якщо ти не страждав цей тиждень, то й весь час свого правління не страждатимеш. Головне, щоб ця ракова пухлина не вилізла за периметр. От і все.
— А ти? Що робитимеш ти?
Вона загадково усміхнулася. Підійшла, провела рукою по моїй сивій голові.
— Ти гарний мужик. Красиво старієш. Але знаєш, у чому проблема? Я не хочу старіти разом з людиною без імені. Насправді ти ж ніякий не Ян. Сам знаєш.
Іскра, схоже, дражнила мене. Це в неї чудово виходило. Як завжди — гостро, дошкульно, влучно.
— А хочеш, щоб я з тобою лишилася? — грайливо поцікавилася дівчина. — Залишуся. Якщо згадаєш своє справжнє ім’я.
Але згадувати було марно. Поступово перестаючи бути Яном, я не розумів, у що трансформується моя особистість. У нового мене не було імені.
— Ну, ось бачиш, — сумно сказала вона. — А в мене є ім’я. Справжнє. Батьки назвали мене Софією. І мені набридло бути Іскрою. Остаточно набридло. Нехай усе зло, яке накоїла Іскра, залишиться назавжди тут. По цей бік Стіни. І, до речі, не забудь повернути снейроартрограф. Казенний прилад, підзвітний.
— Залишу собі, на пам’ять. Якщо дозволиш, звісно.
— Що з тобою вдієш? Лишай, — милостиво дозволила вона. — Усе одно без батарейок це просто шапка. Як шапка Мономаха.
І вона засміялася чистим сміхом. Він розсипа́вся дрібним бісером. Стукав по моєму серцю дощем намистинок. Мені закортіло схопити її за руку — і я не відмовив собі в цьому бажанні. Мої пальці міцно, до побіління шкіри, зімкнулися на її зап’ясті.
— А там, із ким я був там? Біля річки Суботнього дня? І потім, у готелі, хто мені співав українські пісні?
— Там була Софія, — відповіла вона, уважно подивившись мені в очі. — Вона й лишилася там, у тому готелі над містом, зустрічати свій світанок. Вона чекає на Яна. І чекатиме завжди. Тому що Яна ніколи не було.
— Сумна історія, — пробурмотів я.
— Сумна, — погодилася дівчина. — Але дуже правдива. Постарайся не зіпсувати її брехнею.
І вона потягнулася до мене. Я підставив було їй губи. Але вона ухилилася й поцілувала мене в ніс. Як домашнього улюбленця. Як велику тварину, яка тільки й уміє, що зберігати вірність господині. Ні до, ні після мене так ніхто не цілував.
У бік підкопу вони виїхали таємно. Я наказав підготувати бронетранспортер із нашими розпізнавальними знаками й повідомив Іскрі всі можливі паролі. Хоча був цілковито впевнений, що Іскра й сама впорається з проблемою, навіть якщо не спрацюють «чарівні слова». У бронемашині було повно зброї та харчу.
Вони вирішили їхати вчотирьох. Іскра з трьома дітьми — Колею, Олею й Іванком. Прощання було недовгим і сухим. Наші дорослі малюки хотіли стати «украми». І я — Верховний Правитель народу Московії — не міг допустити, щоб чужі очі бачили, наскільки важливі для мене ці «укри» разом зі своєю командиршею. Ванько стрибнув на мене і, як чіпка мавпочка, повис на шиї.
— Ти найулюбленіший мій блазень, — трохи дурнувато промовив він — і в мене на очі навернулися сльози. Може, тому, що я вперше почув від нього ніжні слова. Або від його не по-дитячому міцних обіймів.