Вони повинні були виїхати звідси. Ніщо їх тут не тримало.
Зі мною лишилася тільки Іринка. Та й то тільки на деякий час — вона вирішила повернутися в Ростов, до тітки Галі.
— Серце, — сказала вона, — у мене за неї болить серце. Допомогти їй треба.
Яка чудова дівчинка. Острівець добра посеред моря зла. Я не хотів її відпускати. Зрештою, у Правителя широкі можливості забезпечити стерпне існування кому завгодно, а вже дитині й поготів. Щоправда, тут сталося так, що «кроти», нинішні господарі Ростова, офіційно оголосили про бажання приєднатися до Московії. Тепер сполучення між нашими містами дещо спрощувалося. Всього тиждень пішов на дорогу й на пошуки тітки Галі, яка за цей час геть здичавіла і спершу навіть не хотіла признати Іринку. Утім, у дівчинки було достатньо завзяття і терпіння. Тож тепер у них усе добре. Не знаю, чи шкодує Іра за тим, що не повернулася разом із Іскрою в Україну. Але скажу про інше. Про свої плани на Ірину. Спостерігаючи на відстані за її спробами вижити в Ростові, я схиляюся до думки, що з неї вийде хороша зміна. Як вам титул «Верховна Правителька», га? Як на мене, звучить непогано. Головне, щоб вона, моя майбутня спадкоємиця, не вчинила зі мною так, як я свого часу — з карликом на товстих підошвах.
Скарби — точніше, те, що лишилося від них, — довелося переховати. Охоронці, які повернули їх у Московію, незабаром померли один за одним. Хто — від дивних хвороб, хто — в бою. Злі язики звинувачували в тому мою мстивість. Їх би приструнити. Але людям у роті не загородиш. Я не сперечався. Негоже Верховному Правителю виправдовуватися за зроблене його руками. І тим більше — за те, до чого стосунку він не має.
Усі ядерні ракети лишилися у своїх шахтах. Мої помічники часто запитують, коли я збираюся їх знову використовувати. Я тягну. Ось уже багато років поспіль. Моє життя в безпеці до того часу, доки я пам’ятаю ядерний код. Єдина людина, якій я готовий передати дев’ять цифр, ще не знає про це. А я за нею ще поспостерігаю. Не приведи Господи, характер у неї зіпсується. Або закохається в якогось бравого «крота». З ростовськими бабами таке трапляється.
Бути Великим Правителем — це бути рабом. Піддані хочуть, щоб Правитель усе вирішував за них. Вони кричать про війну до переможного кінця, але самі не хочуть воювати. Ми просуваємося в рік на кілометр — і кожен наш крок уперед видаємо за чергову перемогу московської зброї. Якщо так буде й далі, Новгород стане нашим аж тоді, коли Ірина вже постаріє. Й мене це змушує нервувати. Бо я, як ніхто інший, розумію: ми можемо існувати тільки розширюючись. Інакше зникнемо з карти землі. Тому царі-миротворці і закінчували погано. Тому і я тримаю порох сухим. І ракети теж.
А листи Зої Хомівни я спалив. Ті, які носив у своїй торбинці. Й інші, які знайшов у паперах клятого карлика на товстих підошвах. Нічого не змінила на краще ця древня макулатура. Я назавжди запам’ятав, що не до скарбів вели нас листи Софії, а до смерті. Дике Поле в усі часи жило обманом. А що, хіба з іншими було інакше? Правда виявилася не дуже зручною і для інших народів. Світ не помітив обману в давнину, не захоче слухати правду й тепер. Третій Рим знову ледь не довів до світової бійні — і нікому до цього не було діла. Вони там, в Україні, звикли, напевно, що Бог її на руках носить, як дитину, і захищає. Її славу і її волю. А нас породив хаос. І одного разу ми знову зіткнемося з ними на кордоні цього хаосу. Тому я й спалив усі листи брата й сестри Палеологів. Залишив собі лише один клаптик пергаменту. З фразою премудрої Софії, що вразила мене своєю цинічною витонченістю:
«Жадібність не терпить прямоти. Жадібність — це жага, яку може вгамувати тільки брехня. Але яке ж це задоволення — бачити, як брехня, повторена багато разів, змінює реальність і без жодних зусиль змушує вірити в себе кращих із кращих. Поки вони думають, що змінюють наш світ на краще, ми просто споживаємо плоди з гілок його радості».
Мене так і під’юджує ввести в комп’ютер оті дев’ять цифр: 8 * 9 * 19 * 57 * 4 * 53 #. Але я цього не роблю. І не зроблю ніколи. Не тому, що жалію когось. Зовсім ні. Мене турбує ще одна фраза. Її авторство належить Софії. Не древній товстусі, що любила писати листи, а іншій. Справжній живій дівчині з-за Стіни. «Постарайся не зіпсувати історію брехнею», — так вона мені сказала. А якщо інакше? А інакше — мені кінець. У нашому прощанні була зашифрована погроза. Вона погрожує мені. Вона весь час тримає мене на прицілі. Вона нагадує, що навіть після її відходу мені в потилицю завжди дивиться той, кого я спочатку не помітив. Тепер я знаю точно: з нею був другий номер. Уважний і небезпечний контролер. Тут і розуміти нічого. Я пам’ятаю, як допомагав їй ховати важенну рушницю в токсичному бруді. Тоді, давно, у день нашої з нею першої зустрічі біля Стіни. Добре пам’ятаю. Ту кляту рушницю можна було підняти тільки вдвох. Сама б Іскра не впоралася, нізащо. Хтось тягав разом із нею зброю ще до того, як вона лягла на моє плече. Не сумніваюся, що той її другий номер дихає мені в спину. Він зуміє зупинити мене — якщо буде треба. Отже, це він, а не я, справжній страж Стіни.