Я божеволів. Я вважав, що можу керувати своїми емоціями. З’ясувалося — ні. Напевно, я теж завив із відчаю, бо відчув легкий удар у потилицю. Це фермер сіпнувся головою. Дав мені знак: «Заткнися, скомороше, не нюняй». Я його зрозумів. Хтось із нас двох мусив володіти своїми почуттями. Двоє придурків, що виють посеред степу біля спаленої двадцять років тому бронетехніки, — це вже занадто.
«Спасибі тобі, мій любий селюче», — подякував я подумки своєму товаришу по нещастю.
Переставши вити, я мовчки стежив за рухами нахабної комахи, що неквапом блукала туди-сюди по моїй смерті. Ну, і по смерті мого напарника, але це, якщо чесно, мене цікавило менше. Однак він, мій напарник, продовжував битися своєю потилицею об мою. «Він що, ще й епілептик? — подумав я. — Треба було все-таки зайнятися його здоров’ям». Та незабаром я з радістю зрозумів, у чому причина його «нападу».
На дорозі з’явилася хмара куряви. Вона рухалася до нас. І це був не степовий вітер. З хмари долинав гул двигуна. «Не БТР і не вантажівка, — відразу оцінив я. — Схоже на щось більш легке». І справді, невдовзі з-під пилової завіси виринув мотоцикл. Це був штурмовий мотоцикл, що ледь поступався розмірами нашій барбухайці. Масивний бак свідчив про великі витрати пального і значну потужність двигуна. Праворуч від водійського сідла кріпилася коляска з кулеметом. Мотоцикл міг сміливо нести на собі трьох озброєних до зубів бойовиків. Але за броньованим переднім склом угадувався тільки один.
Штурмовий мотоцикл підлетів до нас. Виск гальм, шерех гравію та пилу. Дрібні камінці боляче вдарили мене в обличчя. А дріт, дріт на місці? Так, на місці, і навіть мухи вже немає. Може, ця муха мені взагалі примарилася? Цілком можливо.
Гуп-гуп-гуп, — б’ється серце! Штурмовик підходить до мене впритул. Він мені наче знайомий, десь я вже бачив його. Що означає «десь»? Саме тут, кілька годин тому, я його й бачив. Чи кілька днів? Не знаю, скільки вже часу я лічу крочки мухи-вбивці, мухи-мандрівниці… А цей штурмовик мені знайомий. Балаклава на обличчі. Перехрестя стрічок на грудях. Це дівчина. Та сама дівчина, яка розвантажувала борошно з бійцями. Навіщо вона повернулася? Додивитися наші з фермером страждання до кінця? Щось не схоже на те. Вона спритно зіскочила з мотоцикла й, ні слова не кажучи, кинулася до розтяжки. Два-три рухи — і дріт знятий, а граната вже в неї в руці. Пальці торкнулися наших пут — і ті миттю ослабли.
— Тепер самі! — гукнула вона, відбігаючи кудись за металевий каркас старого бронетранспортера. Щось у її голосі змусило мене затремтіти. А потім я здригнувся ще раз — коли між корпусом БТРа та його баштою з’явилася щілина, крізь яку вирвалося жовтогаряче полум’я. І тільки миттю пізніше до мого слуху долинув страшний гуркіт вибуху.
Щілина за лічені секунди розширилася. Башта піднялася над корпусом, підкинута вгору язиком полум’я. Ми з фермером, як заворожені, стежили за її польотом, аж поки сталева болванка не звалилася за сотню метрів від нас, упершись жерлом у сухий степ.
— Певно, боєкомплект у БТРі залишався, — пояснила дівчина. — І таке буває. Ну, що сидите, як зачаровані? Стрибайте хутчіш.
І вона гостинним широким жестом показала на мотоцикл. Двічі нас запрошувати було не треба. Фермер заскочив у коляску, відразу ж по-селянськи зайнявши найзручніше місце. Він так поспішав, що геть забув про своє добро в «кибитці». Я демонстративно дістав із неї ковдру і спальний мішок, кинув їх фермеру в руки й усівся на заднє сидіння мотоцикла. Мені не лишалося нічого іншого, як сміливо обійняти нашу рятівницю. Перед тим як крутнути ручку газу, вона стягнула балаклаву з голови. Густе рудувате волосся, схоже на дротинки, висипалося на її плечі. Двоє карих бездонних озерець глузливо дивилися на мене.
— Що ж ти, Яне, так швидко забув мене?
— Ну й знайомі ж у тебе, скомороше, — заявив фермер.
Це була Іскра.
Розділ 4. Привітність старого лиса
Ми дивимося на небо. Воно схоже на високу темно-синю стелю, під якою світяться маленькі ліхтарики. Коли горить вогонь у безвітряному степу, іскри піднімаються вгору, як до стелі, і відрізнити їх від тих ліхтариків спочатку можна тільки за швидким рухом. А потім навіть ця відмінність між величезними розпеченими кулями в міжзоряному просторі та маленькими дрібками вогню зникає. Усе залежить лише від точки зору. Якщо муху посадити в банку, то світ їй буде здаватися нескінченним. А насправді він обмежений скляними прозорими стінками. А муху легко впіймати в банку… Але та ж сама муха може позбавити життя величезну істоту — якщо зрушить із місця тонку струну на розтяжці. Баланс у світі тримається завдяки випадковостям. Могутнє й нікчемне, велике й смішне можуть легко помінятися місцями. Усе залежить від точки зору…