Ну, гаразд, я інструмент. Треба помолитися Небесам, попросити в Них пробачення. Я ні в чому не винен, я лише випадково забрів на поле, де мене чекала доля у вигляді Іскри зі старою рушницею. Добре, що в моєму мішку ніхто не порпався. Ну, може, й порпався. Але не здогадався розпороти грубе сукно. Моя схованка ціла й неушкоджена. Поки я тут, поки я господар цього маленького тайника, моя надія жива.
Я підвівся і скинув брудно-сірий бушлат. Потім почав знімати свої брезентові штани.
— Гей, наш заручник здурів! — крикнув той самий бородатий дикун, який розбирався із замінованою таратайкою фермера.
— Він не заручник, а гість! Утямив? — гримнула на нього Іскра. — Він скоморох! А скоморох може танцювати свій танець, коли захоче.
Та я майже не чув її. Під брезентом у мене була барвиста сорочка до п’ят. Я випростався на повен зріст, схрестив руки на грудях і рушив проти годинникової стрілки навколо багаття. Я робив три кроки, а на четвертому кланявся. Ті, що сиділи ближче, могли бачити, як ворушаться мої губи. Я шепотів особливі молитви — і вони словами-птицями злітали з моїх вуст, аби покружляти над вогнем і знову повернутися до мене. Раз-два-три — і уклін! Раз-два-три — і уклін! Мені нецікавий був сміх тих, хто не розумів сенсу того, що бачив. І взагалі — те, що вони бачать, втрачає сенс тут і зараз. «Тут і зараз», — ось що було важливе в русі. Час іде за годинниковою стрілкою, а я рухаюся проти. Ми з ним повинні перетнутися в точці «тут-і-тепер» — і простір-час, мабуть, стиснеться до однієї маленької точки. Пташине око. Чорне, воно не відпускає сяйва вогню. І ось, підносячи руки до центру небосхилу, я починаю кружляти. «Амель!» — кажу я собі особливе слово, і ротор мого серця підказує правильний ритм обертання.
— Що він виє? — це фермер обернувся до Іскри. — Що це за словечко? Омлет?
Я його чудово чую. Ще хвилина — і я зможу почути кожного.
Вони ледачо посміюються. Але ось хтось хапається за гриф гітари й починає добирати музику до моїх рухів.
Девка красна опознала,
Чья у ворона рука,
По кольцу она узнала —
Порубили козака,
— співають бородані. Підспівують мені, як можуть.
— Амель! — гукаю я хрипло, і барви мого халата зливаються в одну пляму.
Руки — до неба, нога — проти годинникової стрілки, легкий нахил голови. Треба зловити вісь. Ту важливу лінію, яка з’єднує центр землі з серцем людини. Багато хто роками шукає її й не може знайти. Душа таких болить від безсилля незрозумілого сенсу життя, який замінюють жадібність, жорстокість і хапальний рефлекс хижака. Люди, які втратили зв’язок землі та серця, дуже страждають, але ніколи не зізнаються в цьому…
Я то відпускав свою вісь, то знову знаходив. Бо це моя робота — обертатися. Я скоморох, який обертається, — ось хто я. Я відчув свою уявну лінію серця. Вона — моя основа. Мій сенс. Мій стрижень. Я можу зупинитися й обертатися навколо неї, як Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — навколо центру Чумацького Шляху. Мені не треба докладати особливих зусиль. Моя вісь тонша за нитку, але твердіша за сяючий діамант.
— Амель!
— Ворон ей несет приве-е-т…
Черный птах летит на свет! — стрімко повертається до мене рима. І я ловлю світло. Воно не може мене зловити, а я його — можу. Я розчиняюся, з кольорової плями перетворююся на білу. То хто кого піймав? Я — світло чи світло — мене? Той, хто відгадає загадку скомороха, стане вдесятеро сильнішим і могутнішим. Але водночас і мудрішим. Буде готовим утратити інтерес і до могутності, і до сили.