— Дивіться, «кроти», дивіться на мене! Забудьте, звідки ви прийшли і куди ведете свої залізні колони. Можливо, вам відкриється сенс. Інший, не той, якого ви шукаєте, підкоряючи виснажені міста. Відкрийте серце. Знайдіть свою вісь.
— Досить танцювати, скомороше! Мене ти підлікував — а їх лікувати не треба. Вони у мене всі здорові! Правда чи неправда, хлопці?
— Правда, Рябий!
І я знизив темп обертання. А потім і зовсім спинився. Цей голос, що не терпить заперечень, належав Рябому.
— Ходімо зі мною, скомороше. Поговоримо.
Рябий не хотів, щоб я танцював перед його «кротами». Він знає, як це працює.
Обертання моєї полотняної сорочки повертає людину до її початків, дозволяє знайти першоджерело страхів та сумнівів.
Саме так ніж, зрізавши шкірку з дивовижного заморського фрукта, оголює його солодку суть. А навіщо ми їмо фрукти? Чи не для того, щоб нам стало солодко, смачно й ситно? Але десь там, у центрі солодкого або гіркого плоду, захована і внутрішня свобода. Цей секрет отаман вирішив залишити собі.
— Досить ляси точити, хлопці! — гаркнув він. — Усім спати. А скомороха до мене!
Його намет нічим не відрізнявся за інші. Такий же квадратний, як і тимчасові житла інших конкістадорів Дикого Поля. Тільки на вході стояла охорона.
Усередині все як зазвичай. Дерев’яна розкладачка зі смугастим матрацом обіцяла кілька годин доброго міцного сну. На чавунній грубці-буржуйці чорний, як антрацит, закопчений чайник утомлено випускав пару.
— Чай будеш? — спитав Рябий, і я не зрозумів, запитання це чи вимога.
Звісно, довелося погодитися, хоча до цього я вже напився чаю біля свого багаття. Сподіваюся, під словом «чай» ватажок зграї розуміє тільки чай. Він розлив його в два металеві кухлі з чорним обідком і плямами на місці відбитої емалі. Пара, як підступний джин, вилася над моїм кухлем, заманювала до розмови бажаннями, що можуть здійснитися.
— Ну, нащо ти трапився на моєму шляху, скомороше? — майже добродушно запитав Рябий. — Пам’ятаєш, я сказав, що всі твої божевільні танці годяться для старих, які вже багато встигли побачити?
— Пам’ятаю. Я тебе, Рябий, вилікував цими танцями, хіба ні?
— Мене вилікував. А їм, — Рябий кивнув на брезентовий полог намету, — морочиш мізки. Їхня справа — не цікавитись, що до чого, а йти вперед. Куди їм накажуть. Чиста дія.
Він дивився на мене з цікавістю, весело мружачи ліве око. Він підморгує мені, цей колоритний старий.
— Гадаєш, я тебе не впізнав на дорозі? Ну, зізнайся, ти ж так думаєш, га?
Я мовчав і не сперечався.
— Знаєш, яка в мене пам’ять, скомороше? Я можу зайти в кімнату один раз і запам’ятати розташування сімдесяти предметів. Сімдесяти, скомороше! Рівно стільки, скільки мені років. І якщо їх зрушити, то я, зайшовши вдруге, розставлю все на місця. А ти, бач, «не впізнав». Ти не говориш про це, але я по очах бачу, що ти так думаєш.
Я не сперечався. Нехай думає, що хоче.
Мені важливо зрозуміти, навіщо я їм, «кротам». Для цього треба пам’ятати, звідки пішли ці «кроти», господарі південних міст — Таганрога і Єйська. Ще тоді, коли йшла війна з украми, наш геніальний уряд вирішив зіграти в хитру гру. Відправив війська в чужу країну, але при цьому стверджував, що жодної війни немає. Немає там нас, і край. А то були особливі люди. Готові боротися й умирати, але при цьому залишатися невідомими, безіменними. Частина з них заздалегідь, непомітно, як кроти, прокралася в сусідню країну й тихо чекала свого часу. А коли прозвучала команда, ці кроти, усі як один, почали знищувати ворогів. Та оскільки ворогами були всі укри, то у шпигунів не було ні правил, ні моральних законів, які б їх стримували. Бий усіх, кого бачиш! Вони проходили особливу підготовку, вміли битися всіма підручними засобами, аж до алюмінієвої ложки й емальованого кухля (у такому зараз вичахав мій чай). Тренували пам’ять, аби не забути розташування ворожих позицій. Про сімдесят предметів у кімнаті Рябий не брехав. Зорова пам’ять — одна з головних чеснот бійця. Вона допомагає виживати й перемагати. «Кроти» були сильні своєю вірою у ватажка і вітчизну. Вірили, що після тяжкої війни країна та уряд їх не забудуть. Так ревно, що перетворили цю віру — на закон природи, а мету — на фетиш. А країна раптом візьми й розвалися. І якщо від неї бодай лишилися якісь клаптики контрольованих анклавів, то від уряду — ані сліду, навіть жодних адрес у Європі, за якими можна було б знайти колишніх його членів… І тоді «кроти» почали збиратися додому. А вдома всі й так знали, що це — особливі хлопці. Уб’ють кого завгодно і чим завгодно. Вирушаючи воювати, вони відмовлялися і від домівки, і від рідних. Тож першим «кротам», які повернулися, так і сказали: «Ми вас туди не посилали!» І це була правда. Розібратися, хто їх туди посилав, було вже майже неможливо. Після втечі уряду та розпаду країни на окремі території найближчий центр влади виявився в Ростові. Тоді ще там не бачили великої різниці між самоврядуванням і самоуправством. Нова ростовська влада вирішила не пускати «кротів» назад. Виставили козачків на кордоні. А «кроти» взяли — та й просочилися. З їхнім умінням прикидатися й обманювати інших це було нескладно. Розділилися, пройшли непомітними для п’яних козацьких очей і якось легко, майже завиграшки, захопили Таганрог. До Ростова було палицею докинути. Але туди «кроти» не пішли — сил ще бракувало. Що ти робитимеш, якщо з трьох сторін суші тебе оточують голодні степи? Ясна річ, ти вибереш море. А якщо нічому іншому, крім стрільби по живих мішенях, ти не навчений, то, хочеш не хочеш, а візьмешся до морських грабунків. Озброївшись десятьма кулеметами й одним мінометом, «кроти» захопили Єйськ. Перепливли на рибальських шаландах через затоку й обстріляли місто з міномета. Надто старатися й не довелося: Єйськ стояв майже порожній. Міномет, установлений на борту шлюпки, не міг стріляти точно. Та «кротам» і не потрібна була точність. Головне — нагнати страху, задавити морально тих, хто лишався в місті. А під Єйськом їхня дика орда надибала величезний склад, де просто неба стояли бронетранспортери, тягачі та інші цікаві речі. Отак «кроти» й розжилися. Тепер вони були спроможні й Ростов узяти. Але господарі Ростова зрозуміли, з ким мають справу. Вони домовилися з «кротами» про ненапад. І для контролю за «мирним процесом» запустили десятки дронів. Порушників режиму припинення вогню карали на місці. Небесним, як його величали, вогнем. У нас же як? Закони пишуть не для того, щоб їх дотримувалися, а для того, щоб їх порушували. Щедро «поорана» земля навколо Ростова засвідчувала, що порушниками були мало не всі, хто хотів вижити в Дикому Полі.