Що закони «кротів», що козацькі — жодної майже різниці. Про закони «кротів» я вже розповідав. Я добре пам’ятаю долю Колі Бурята. А Коля був не тільки найкращим із нас — він був розумнішим за всіх володарів жарту, як нас називали в давнину. Та ні професія, ні розум не допомогли йому уникнути жорстокого вироку. Я про це не забув. І чоловік, здатний запам’ятати сімдесят предметів, знав, про що я думаю.
— Ти пам’ятаєш Капсюля, скомороше? Так ось, героїчний Капсюль веде сюди ще одну колону — з боку Єйська. А скільки всього рухається колон на Ростов, тобі не треба знати. Багато. Дуже багато, скомороше. Ми просто хочемо покінчити з роздробленістю й зібрати воєдино те, що лишилося від нашої великої країни.
«Вони точно з глузду з’їхали!» — подумав я. Неможливо було зрозуміти, навіщо й, головне, як саме Рябий збирався взяти Ростов. Від місця нашої ночівлі до колючого дроту, яким було обплутане місто, не більше двадцяти кілометрів. На сторожових вежах уже, напевно, помітили рух колони. З можливостями козаків це не складно. Отже, будь-якої миті можна очікувати удару по «кротах» Рябого. Козаки легко заллють табір своєю вогняною гидотою — як зробили це неподалік од Стіни, там, де Іскра стріляла по дронах. Рябий це, безперечно, розумів. Він був хижаком, причому дуже розумним. Справжній син наших непевних часів. Чудовий екземпляр хижака, що вибирає один із двох способів поводження з потенційною жертвою. Перший спосіб — миттєво зжерти. Другий — спочатку використати, а вже потім зжерти. І я, розуміючи це, намагався сприймати його гостинні інтонації за щось не щиріше за муркотіння кота, який грається зі спійманою, ледь оглушеною мишею.
— Та ти пий свій чай, пий, не бійся, — милостиво дозволив головний «кріт». — Ми зараз маємо подумати, чим же ти можеш справді прислужитися.
Та він сам уже про все подумав. Мені довелося вислухати його. Без особливих заперечень.
— Хто ж вони — козаки, га, скомороше? Група людей, яка живе на ділянці землі між високогір’ям і річкою. І ця група вирішила, що вона — окремий народ. Народ козаків вирішив будувати свою державу, але нічого розумнішого, ніж захопити владу в Ростові, так і не вигадав. При цьому втратив усі інші землі. «Від Великого Дону зосталось води два піддони», — так ви, скоморохи, про них говорите?
Авторство цієї приказки належало Дзвіночкам, двом братам-скоморохам, що мали приголомшливу здатність до імпровізації. Вони відчували ритм один одного. І рими самі до них зліталися, як голуби на розсипане просо. Якось раз, посеред Ростова, брати затіяли балаган і запропонували глядачам знайти їм тему для імпровізації. У місті був голод. Їжі не вистачало. Глядачі, розлючені черговою продовольчою програмою, яку нав’язав місту отаман Козій, попросили Дзвіночків вигадати щось на тему продуктових нововведень. Обмеження на ввіз і вивіз і таке інше.