Скоморохи одразу ж улаштували шоу на тридцять хвилин. В особах, із танцями, піснями та віршами, серед яких були й такі рядки:
Вже олії ані грама —
Зате є у нас програма.
Отаман Козій дуже розлютився на братів Дзвіночків за критику. Аби вони переконалися, що принаймні з олією в місті все гаразд, повелів нагріти на центральній площі чан, по вінця наповнений олією холодного віджиму, і зварити в ньому двох пересмішників. Після цього претензії до продовольчих експериментів козаків припинилися. Втім, старий Козій вирішив не випробовувати долю й таки пустив у місто фермерів з борошном та іншим харчем. Отже, частівка братів зробила свою справу. Я їх називав героями. Але не вголос, а подумки, щоб хтось із козаків випадково не почув.
Тимчасом Рябий, схожий на старого лиса біля курника, продовжував вкрадливим голосом:
— Ми, «кроти», це не нація розміром зо два села й один хутір. Наші корені — з усієї матінки Росії, а в багатьох — узагалі з-за Стіни. Ми — великий продукт розвитку історичної спільноти, від якої нині так мало зосталося. По суті, тільки ми.
«Але ж він дуже розумний старий», — я, здається, почав піддаватися гіпнозу його слів. Схоже, він замолоду десь вивчав нейролінгвістичне програмування. Або просто був талановитим базікою.
— Саме через це ми маємо право на всю цю землю. Ми її хочемо об’єднати. А що для цього треба?
— А що для цього треба? — повторив за ним я.
— Справа за малим, — підсумував він. — Треба прибрати з великої дороги нашої історії камінь спотикання. Треба вигнати з Ростова козаків. І ти мені в цьому допоможеш.
Його план був простим. Я пробираюся в Ростов, занурюю Козія у стан трансу й одним рухом своєї руки обриваю його тлінне земне життя. Мені, мовляв, дадуть відповідні інструкції. Далі справа за «кротами» Рябого. Моє завдання — добитися аудієнції в Козія. Рябий вважав свій план бездоганним. А мені позірна простота плану здавалася найбільшою проблемою, розгрібати яку муситиму я, до того ж самотужки. Я заплющив очі — і щось жахливе, невідворотне мені привиділося. Доля, напевно.
— Мені страшно, Рябий, — сказав я. — У мене погане передчуття.
Старий посміхнувся й ляснув мене по плечу.
— То, може, ти, скомороше, і привидів бачиш? Га? Ночами?
Мені хотілося втягнути голову в плечі й не відповідати. Та, власне, він і не чекав відповіді. Сів на стільницю, немов припечатав її своїм камуфльованим задом. Грюкнув кулаком. І я почув розповідь, від якої волосся стало дибки.
— З украми ми воювали тяжко. Україна билася невміло, але відчайдушно, як дівчисько. Наше вміння — проти укропської відчайдушності. Очевидний паритет сил. В одних і тих самих окопах ми стояли місяцями. Обростали господарством. Живністю. У нас жила руденька кішечка. Симпатична така, але шкодлива. Весь час тягала їжу в бійців. А до рук не йшла. І ось настав березень. Почалися котячі весілля. Вона виє й виє ночами. Якось укри пішли в повзучий наступ. Повільно, але впевнено. Обрізають підходи до позицій. Ні води не підвезеш, ні харчів. Без провізії довго не повоюєш. Обстріли з усіх боків. Нерви на межі. А тут ще руда виє на всю околицю. Якось мене зачепило осколком, не дуже, лише подряпина на руці. Але я, розумієш, злий був, як собака. Біг по брустверу. Перечепився за руду. Впав в окоп. Я лаюся, вона виє. Я їй — «Геть!», вона — хоч би що. І тоді я дістав пістолет. «Стєчкін», автоматичний. Цілу чергу в неї випустив, тільки клоччя полетіло навсібіч.
Рябий знову грюкнув по столу. Звук удару чудово проілюстрував постріл. Я аж здригнувся. А старий продовжував:
— Минуло два-три дні. І хоча передок укри досі ще ледачо обстрілювали з мінометів, можна сказати, що на фронті встановилося затишшя. Може, вони передумали наступати через негоду. На позицію спустився туман. Густий, як кисіль. З трьох метрів нічого не видно. Сиджу я на бруствері, чищу свій «Стєчкін». Раптом десь далеко, за пеленою туману, чую нявкіт. «Няв, няв!» Голосно так, зловісно. Я спочатку не зважав. Та ось із туману виходить кішка. Я придивився. Так це ж та сама руда! Не може бути, думаю. Я ж її завалив, на шматки порвав. Але ні. Ось вона. Іде. Нявкає. Пройшла повз мене й попрямувала в бік укрів. А вони, як на зло, почали мінометний обстріл. Кладуть міни перед нами. Але далеко — не бачать нас крізь туман. «Гаразд, — кажу собі, — ви кладіть, а я кішку цю все одно спіймаю». І шепочу їй: «Киць-киць-киць». Руда тварюка спинилася на краю туману — мордою до мене, хвостом до укрів. Але не підходить. А наче кличе за собою. «Няв-няв». Вабить, гукає… Вона кликала мене за собою, розумієш. Манила туди, де падали міни. Тоді я збагнув, що це — привид. Руда вирішила помститися за свою смерть. Привид убитої кішки хотів чарами затягти мене під міни… Я не з боязких, але тут злякався. Передусім швидко склав розібраний пістолет. Хотів удруге її застрелити. А поворотна пружина візьми та й випади з рук!.. От же ж руда почвара! Наворожила, щоб і вистрілити в неї не зміг. Зі злості я пожбурив у неї той клятий «Стєчкін». Вона не йшла. Так само заклично нявкала. Я був безпорадний перед привидом кішки. Заціпенів. Кортіло підскочити до неї й піймати за шкірку. Але розум підказував, що цього в жодному разі робити не можна. «Не йди, не йди, не йди!» — казав я собі. І врешті-решт мій розум переміг нявчання рудої чаклунки. Я не пішов за нею. Тож вона, побачивши, що не зможе повести мене на смерть, пішла в туман. Сама. І — щоб ти не сумнівався — пішла, тварюка, в бік укрів. Я ще довго чув її нявчання… А потім, кілька тижнів поспіль, я чекав кінця. Підступу. Міни якоїсь випадкової, пострілу, ножа в спину від своїх. Було за що, скомороше, ой було. Та з часом якось забув про рудого привида і заспокоївся.