Рябий замислився. Замовк. Завмер.
— Ну, і в чому мораль цієї притчі? — запитав я отамана. Його треба було вивести із заціпеніння.
— Мораль? — скривився старий бандит. — Проста тут мораль. Через три тижні я дізнався, що в сусідів з іншого полку пропала руда кішка. Страшенно схожа на нашу, ту саму, яку я застрелив. Вона від них утекла якраз під час перемир’я. Хлопці бачили, як вона метнулася в бік нашої позиції. Потім мене запитували, чи не бачив я її. Звісно, я їм збрехав. Сказав, що не бачив… Отже, привидів немає. Головне, пружину від «Стєчкіна» не втрачати за жодних обставин. Ось тобі й уся мораль.
Рудий знову вдарив долонею об стільницю й гучно розреготався. Я не поспішав приєднатися до його веселощів. Спостерігав стримано й ледь посміхався. Поборовши напад сміху, отаман соковито схлипнув і відразу ж, раптово, став дуже серйозним.
— Ви, скоморохи, здається, називаєте себе володарями жарту?
Старий продовжував дивувати мене своїми знаннями. Він хотів збентежити, позбавити змоги критично мислити, а отже, і заперечувати.
— Володар жарту впорається з цим завданням жартома. Я знаю. Ти пий чай. «Чай не п’єш — і сили мало, чай попив — і геть ослаб», — згадав старий лис тюремний вислів колишніх славних днів.
Я пішов спати в намет Іскри. Там нам із фермером поставили ліжко. Фермер не просто хропів, а сопів і ревів уві сні, як старий генератор. Щоб відключитися від його високих обертів, я спробував повторити напам’ять рядки рукопису, переданого мені Колею Бурятом:
«Вони ніколи не зведуть кам'яних огорож і ніколи не вимостять вулиць. Навіть я не змушу їх цього зробити. Але є сила, яка здатна вести їх уперед, як приманка на довгій лозині перед мордою в'ючної тварини. Мета — ніщо, приманка — все. Ти повинен пояснити нашим кровним братам, що на спині дикого віслюка ми в'їдемо прямісінько у світле майбутнє».
Я замислився про сенс цього пасажу, але не зробив жодних висновків. Порожні, хоча і сильні слова.
Іскра лежала, повернувшись обличчям до брезентової стіни. Вона була непорушна, лише ковдра поволі рухалася вгору й униз у такт рівному диханню. І все ж мені здавалося, що Іскра не спить. Я ліг на своє місце не роздягаючись. Але щойно моя голова торкнулася подушки, я почув голосне й вольове:
— Всім, всім, всім! Табір, підйом!
Розділ 5. Людиноподібний учень
Сонні «кроти» корилися голосу із динаміка. Збуджені й натомлені довгою прогулянкою на броні, вони ось щойно заснули, і нічні мрії ледь устигли торкнути їх своїми повітряними пальцями, та різкий звук команди враз прогнав ті мрії геть. Бійці, струшуючи з уніформи залишки сну, швидко натягали на себе спорядження. Щось прикре було в їхніх рухах. Але краще забути досаду. Спільна справа зараз передусім.
Мене завжди дивувала ця здатність збройних людей швидко перетворюватися з дикої зграї на чіткий механізм. Це нагадує перетворення організму на інструмент. Сподіваюся, ви відчуваєте різницю. Заспані організми скидали з себе м’яке мереживне покривало сну. Мереживо не пасує «кротам». Хіба що сонним. «Кріт» — це воїн степу, лицар без страху, докору та сумління, він не знає пощади ні до ворогів, ні до друзів. Бродячим скоморохам, піснярам і психоаналітикам теж не варто покладатися на їхню ласку. Але після нічного діалогу я теж став частиною крутого «кротячого» механізму і був готовий виконати завдання, про яке говорив Рябий. «У принципі, — умовляв я себе, — у мене немає виходу». Я ще не порушив неписаного кодексу мандрівних скоморохів про невтручання у справи мирські та військові, але вже готувався це зробити. Я забув, чого мене вчили мої попередники, мудрі зачинателі професії. «Вихід є завжди», — говорили вони.