Рябий осідлав перший бронетранспортер колони. Сидячи верхи на восьмиколісному коні, він нагадував кінні монументи давно минулої епохи. «Уперед, мої воїни!» — гукав він у мегафон. Голос його став різким, неприємним, зате дуже гучним. Повітря смерділо дизельним пальним.
— Стрибайте в командирський БТР, швидко! — гукнула Іскра мені й фермеру. Вона визирала з бічних дверцят броньованої махини.
Фермер намагався застебнути бушлат, але, схоже, спросоння не міг проштовхати ґудзики в петлі. Він незграбно встромив ногу в один черевик, а за другим, як макарони з китайського супу, волочилися шнурівки. Фермер, лаючись, намагався не наступити на них. Але бійцям було начхати на його передранкові моральні та фізичні страждання. Вони, пробігаючи повз, посилали його подалі і, наступаючи на шнурівки-макаронини, не давали їх зав’язати. Врешті він упорався з ґудзиками. А шнурівки зав’язував уже в бронетранспортері. Він там опинився все одно раніше за мене. Машина вже почала рушати. «Швидше, Яне!» — гукнула Іскра, простягаючи мені свою міцну руку. Я ледве встиг її схопити, і вона, чіпко зімкнувши пальці на моєму зап’ясті, різко втягла мене всередину. «Ти ба», — тільки й зміг сказати я. Перевів подих і роззирнувся.
У череві сталевої машини, на мій подив, було багато місця, але я все одно примудрявся битися головою об всілякі залізні ручки та прилади, що стирчали зусібіч. Здавалося, вони самі знаходили мене й намагалися вдарити в найболючіші місця.
Я знайшов найбезпечнішу, як мені здавалося, місцину — біля люка, подалі від важелів, перемикачів і триплексів. Але ось люк відчинився і зверху опустилися чиїсь ноги. Вони наткнулися на мене, і зовні прозвучало обурене:
— Якого чорта!
Незабаром і сам рябий володар ніг був усередині БТРа.
— Через десять кілометрів забираємо Капсюля — і ліворуч, до периметру. Як зрозумів?! — гукнув він, перекрикуючи двигун.
Водій кивнув, при цьому вказавши на шоломофон. Рябий натягнув шапку. Під’єднаний до неї дріт внутрішньої радіостанції досить відчутно вдарив мене по лівій щоці. Я намагався не звертати уваги. Машину трусило. На днищі у такт із купинами дрижала й бовталася брудна масна калюжа.
Старезний «калашников» із дерев’яним прикладом постійно зривався з кріплення на борту й падав мені на коліна. Я незграбно повертав його на місце, він не тримався і падав знову.
— Стоп! — крикнув Рябий. — Не глушити двигуни!
Команда адресувалася всій колоні. Вона слухняно стала. Рябий виліз. Я — слідом за ним. Старий, широко розставивши довгі ноги, перемовлявся з кимось по рації.
— Капсюль — Рябому! Ти далеко? Скільки тобі ще? П’ять маленьких лишилося? То чого я тебе не чую?
— Рябий! Бачу рух! — із присвистом подав голос спостерігач.
— Доповіли вже, — сказав у рацію Рябий. — Сподіваюся, це ти. А ти, свистуне, тихіше. А то ж ти знаєш, як я на свист реагую. Білці шкірки не псую. Втямив?
— Зрозумів, Рябий. Без питань.
Такий він був, темпераментний начальник «кротів». Добрий і панібратський, але до певної міри. І ніхто не знав, з якої ноги сьогодні встав господар, ніхто не міг визначити межі його доброти.
Колона Капсюля з’явилася біля нас рівно через п’ять хвилин. Якщо відверто, кількістю колона не вражала. Лише п’ять машин. Чотири — звичайні бронетранспортери, з додатковим захистом у вигляді решіток. Не знаю, навіщо вони були потрібні, але якщо «кроти» згодні, щоб їхня техніка нагадувала пересувний курник із парканом, отже, якимось чином цей захист працював. А ось п’ята машина вражала. Взагалі-то страшний агрегат, який зупинився поряд з командирським БТРом, машиною можна було назвати лише умовно. Такий собі довгий автопоїзд, зусібіч обшитий товстезною бронею. Замість лобового скла на тягачі стояла лита броньована пластина з вузькими щілинами-бійницями. З деяких щілин стирчали дула. За тягач чіплялися — один за одним — два чи три вагончики. Над кожним височіло дві броньовані башти. Вони могли здивувати будь-якого воїна різноманітним набором гармат і кулеметів — від здвоєних зеніток до коротконосих мортир більшого калібру. На високих клепаних бортах було написано «Дракон степів». І поруч — зображення вогнедишного чудовиська. Воістину справжній Змій Горинич, степовий багатоголовий дракон.