— Капсюле, роздери мене ящірко! Капсюль! Брателло! — вигукнув Рябий, побачивши прудкого чоловічка, що стрибнув із підніжки «Дракона».
Цей жвавий коротун своїми гримасами та стрибками нагадував мавпу. Втім, як і все військо Рябого. Але якщо бородані, яких я бачив раніше, скидалися на горил і шимпанзе, то цей розбійник був схожий на мавпу з байки дідуся Крилова. Та ви навряд чи її читали. Так ось, якщо ця чудова байка вам невідома, то цей хлоп, колишній кишеньковий злодій, однозначно обчистив би ваші кишені. А коли красти всілякий дріб’язок стало невигідно, він почав брати чуже добро караванами. «Віджимати», — так алегорично називали цей промисел хвацькі завзяті степовики. Віддаючи всього себе цьому заняттю, Капсюль зробив блискавичну кар’єру в своїй банді, невдовзі посівши місце отамана. Був помічений Рябим, який учинив, на думку «кротів», дуже мудро. Рябий пригрів Капсюля й дав йому нових підлеглих. А старих пустив, як і годиться серед вовкодавів, за вітром. «Dog eat dog»(6), — як пише одна іноземна книжка.
Обличчя Капсюля прикрашала цапина борідка, що зухвало стирчала з-під застебнутого шоломофона. Ріденьку поросль прорізувала крива недобра посмішка. Вона, здавалося, ніколи не сходила з обличчя Капсюля. Незмінно криво посміхаючись, він роздавав накази, лаяв бійців і одразу ж нахвалював їх. І все це робив миттєво, без жодних переходів. Він був детонатором багатьох успішних походів, з яких «кроти» завжди поверталися зі здобиччю. За швидкість, низенький зріст та вибуховий характер колишній кишеньковий злодій і отримав відоме на всьому узбережжі від Таганрога й до Єйська прізвисько Капсюль. Я його, зізнатися, боявся. Саме його голос зіграв вирішальну роль у долі Колі Бурята. Таке забути неможливо.
— Як ти, брате мій? — обняв його Рябий.
— Непогано! — з усмішкою відповів коротун, опинившись в обіймах високого старого.
Двоє сатирів, молодий і старий, обіймали один одного. І мені здалося, що від дружніх поплескувань над бушлатами піднімається пара, смердюча, як цапиний піт.
— Без втрат?
— З мого боку — без! — хихотів цапобородий гамадрил. Я не позаздрив тим випадковим стрічним, які були не на його боці.
— Ну, гаразд, раз так, то будемо рушати на периметр.
— А ти знайшов відмичку? — загадково спитав молодий сатир.
— Здається, так, — одказав старий.
Для повного оточення ростовських володінь «кротам» бракувало сил. Мені було дуже цікаво, як вони пробиватимуть оборону козаків, особливо після того, як дрони виявлять рух ворожих колон. Вони зупинилися на пагорбі, з якого вдень було видно околицю міста. А в сутінках і особливо вночі козаки, для маскування, повністю вимикали всі джерела світла. Той, у кого знаходили ввімкнутий генератор, міг бути покараний, аж до розстрілу.
Ніхто не зважувався порушити розпорядження Козія — ретельно дотримуватися світломаскування. Після шостої години вечора всі перемикачі — вниз! А якщо хто свічку палить, то хай спершу затулить усі вікна і щілини ковдрою. Це, втім, не стосувалося тих, хто пильно стежив за дронами.
— Демографія в них хороша, — сказав Рябий, оглядаючи місто крізь зелене око приладу нічного бачення.
— Чому це? — поцікавився я.
— Після шостої години — темрява. Життя при свічці. Ні почитати, ні поспілкуватися. Що робити? Тільки спати зі своїми жінками.
— Або горілку дудлити, — вставив окрему думку Капсюль. — Ти помиляєшся, командире. Демографія в них так собі. А ось пияцтво — на висоті. Усі аж смердять горілкою.
Він, до речі, згадав мене — як і я його. Але виду не подав. Тут усі — знайомі й незнайомі — обіймаються при зустрічі, сильно стискаючи один одному долоні, як борці перед важливим поєдинком. Рука в нього, попри малий зріст, була міцною. Крива посмішка звично висіла на мавпячому лиці, і я не міг зрозуміти, гнівається він чи радіє. «Ось як доля зводить людей!» — майнула в мене думка.
— Отже, ти пам’ятаєш, який наш план, — сказав мені Рябий. — Ми штурмуємо периметр у декількох місцях. А ти непомітно пролазиш у місто, підбираєшся до Козія і знищуєш його. Ну, інші дрібні особливості операції ми з тобою не обговорюємо. Ти їх знаєш.
Я кивнув на знак згоди. Я пам’ятав усі деталі. Навіть ті, про які Рябий не говорив уголос.
— Послухай, командире, — вставив слово Капсюль. — Він не зможе розправитися з Козієм. Він же типовий скоморох. Надто вже книжки любить.
— Що ти пропонуєш? — запитав соратника Рябий.
— Давай-но я піду з ним. Він мене проведе. А вже найскладнішу частину я зроблю сам.
— А як ти зможеш ходити містом? У цьому одязі тебе враз видадуть козакам.
— А я перевдягнуся! — відповів Капсюль і підморгнув мені. — Скоморохом!