— Ти, звісно, мавпяча твоя мордо, дуже дотепний чортяка, — роздумував отаман, дивлячись на Капсюля. — Вбрання кольорове ми тобі знайдемо. А як же з підготовкою? Усі ці танці і, головне, слова. Сенси, як вони їх називають?
— Нічого, зумію. Немає нездійсненних завдань. Є тупі виконавці, — посміхався Капсюль.
«Зі мною піде мавпа, обвішана гранатами», — смиренно подумав я. Часу було вкрай мало. Кількох годин недостатньо навіть для того, щоб ознайомитися з особливостями поведінки скоморохів. Я не кажу вже про такі важливі тонкощі, як філософська доктрина… А Капсюль вимагав, щоб я навчив його всім премудростям негайно. Наївний, нетерплячий і жорстокий, як дитина. Що з таким було робити?
— Я не можу розповісти тобі все й відразу, зрозумій.
Ми сиділи в одному з вагончиків його «Дракона». Зовні здавалося, що місця в бронепоїзді більше. Я темпераментно розмахував руками й бився головою об руків’я кулеметів і перископів. Гострі кути постійно нагадували мені, що головне в бронепоїзді — не боятися і не метушитися. Загалом, усередині було незатишно. Не те щоб я боявся закритого простору, ні. Я не панікував, але тривога міцно тримала мою свідомість. Та на те я й скоморох, щоб, розібравшись у причинах душевного розладу в собі, вміло лікувати від нього інших. Моя фантазія швидко намалювала бій. Справжній бій, в який міг би вступити екіпаж бронепоїзда. Що відчуває звичайний боєць, замкнений у тісній бляшанці з боєприпасами? Звісно, він боїться ворожого снаряда. Ось у чому річ. Ось причина тривоги. Розкривши її для себе, я знову роззирнувся й побачив те, чого відразу не помітив. На залізних стінах тут і там висіли вирізки з давніх журналів. Пожовклі, з обірваними краями. Але крізь жовтизну часу проступали яскраві фарби, що зображували високих струнких жінок. Деякі гордовито походжали помостом уздовж натовпу роззяв. Деякі сиділи на блискучих капотах новеньких автівок, манірно закинувши ногу на ногу. Ще одна жінка лежала на піску під парасолькою, а за нею хлюпалося неприродно синє море. І, до речі, на ній нічого не було.
— Ге-ей, скомороше! Ти куди вирячився? Я ж запитав тебе! — повернув мене в реальність голос Капсюля.
— Повтори, не дочув, — пробурмотів я.
— Ваші слова. Ті, які ви вимовляєте, — це закляття чи що? — питав Капсюль.
— Ні, це просто звуки, які змушують вібрувати небо, тому голос звучить більш насичено. Таких звуків кілька. «А», «М», «Л», ну і ще деякі.
— А-а-а, ясно, — сказав мій мавпоподібний учень. — А як я зрозумію, що голос став насиченим?
Було дуже важко з ним розмовляти. Як йому пояснити значення слова «Амель»? Я дивився на Капсюля, і в пам’яті виникав образ замученого Колі Бурята, якого цей лиходій змусив так страшно закінчити свої земні дні. Капсюль був недурний. Він криво посміхався, причому так, що я розумів усю безглуздість того, що відбувається: учень його жертви став його ж учителем! Жорстокий і божевільний світ, який ловив мене, зумів таки, врешті, це зробити. Те, що відбувалося, було абсолютним торжеством усього звіриного над усім людським. Хоча, з іншого боку, чому б не спробувати звіра перетворити на людину?
— Послухай, Капсюле, все дуже просто. Почни мукати.
— Та ти що, потворо! Я тобі хіба корова, щоб мукати?
— Не лайся. Тобі ж Рябий велів робити все, що я скажу, так? Інакше не навчишся бути скоморохом. І козаки тебе легко викриють.
Капсюль задумливо почухав підборіддя під рудими заростями волосся.
— Гаразд. Як мукати?
— Голосно. Довго.
Він видобув зі своєї пащі щось схоже на рик.
— Та не так, — скривився я. — Спробуй мукати так, щоб біля зубів стало лоскотно.
Він спробував. «М-м-м». Схоже, у нього починало виходити.
— Мукай! — сказав я. — Не відповідай на мої запитання, а лише кивай. Відчуваєш, як тобі стає лоскотно? Відчуваєш вібрацію?
Капсюль закивав головою.
— А тепер спробуй відкрити рота. Відкривай і говори те, що хочеш сказати.
Він сказав «м-а-а».
— Бачиш, «м» перетворилася на «а». І тепер тебе далеко чути. Але найцікавіше, що промовляти «а» зараз ти можеш нескінченно довго.
Сподіваюся, я добре пояснив йому прикладне значення явища «резонанс».
— А-а-а! — загудів Капсюль і вібрував ще довго після того, як закрив рота, здивовано вирячивши очі.
— Тепер ти здатен будь-яку «а» змінити на «о», а також можеш розраховувати, що тебе почують у найвіддаленішому куточку на відкритій площі.
Капсюль швидко схоплював основи риторики й уже резонував так, що його голос скидався на голос професійного скомороха. І мені стало цікаво, чи зможу я чомусь навчитися в нього.
— А скажи мені, Капсюле, що найголовніше для воїна?