Він, хитро підморгнувши, скривився своєю незмінною посмішкою й відповів:
— Я тобі, мабуть, розкажу про те, що найстрашніше на війні. Готовий слухати?
Я кивнув.
Він сплюнув. Довгий і швидкий, як торпеда, плювок упевнено полетів уперед через жовті рідкі зуби. Точно як у єхидної мавпи.
— Знаєш, що найстрашніше на війні? Це не перестрілки й не ворог, якого бачиш раптово. І навіть не обстріли тією штукою, в якої замість очей — дрони, що дивляться на тебе. Найстрашніше — це ходити по нужді. Коли твої черевики стоять на двох установлених паралельно ящиках з-під снарядів, а гола срака безпорадно висить між ними в порожньому просторі. Коли навколо пахне гівном, твоїм і чужим, і ти думаєш тільки про те, щоб швидше висратися й злиняти звідти. Кожен віддалений вибух міни, кожен ніжний свист кулі змушує тебе скидати баласт. А його в тобі ду-уже багато. І ти викидаєш його з себе, тремтячи від страху. А ти знаєш, який я вивів закон бійця, що сере? Він звучить так: «Найчастіше гівно проситься на вихід саме в розпал бою». Тобі воювати треба, а тут, як на зло, живіт так і крутить, так і крутить. Ти біжиш під гуркіт і свист до того місця, де з фанери, шиферу та ящиків твої солдати звели жаданий нужник. Але щойно ти до нього підбігаєш, він на твоїх очах складається всередину — від прямого попадання чогось не дуже великого. І все гівно, що накопичилося під час довгого стояння твого взводу, розлітається рівномірно навколо, викликаючи ще більше бажання скинути штани прямо там, де ти зараз стоїш.
— І що тоді ти робиш? — не втримався я від запитання.
— Скидаю штани, — гаркнув Капсюль і заіржав, як хуторський кінь.
— Так, — задумливо промовив я, — людина не надто до війни пристосована.
— Зате потім, коли все гівно вийшло, стає легко й вільно… — він ніби не чув мого коментаря. — Але наших уроків це не стосується.
Його слова я зрозумів по-своєму. Не треба лякатися невідомого. Страх — вічний супутник воїна. Треба тільки навчитися контролювати його. Тоді він, як запобіжник, допоможе тобі правильно оцінити ситуацію. «Іноді й мавпа може чомусь навчити людину», — так хотілося мені пожартувати вголос. Але мій особистий запобіжник одразу ж спрацював: загорілася видима лише мені червона лампочка. Я змовчав. Тільки дозволив собі посміхнутися.
— То що там за вібрації? — перепитав Капсюль. — Можна спробувати?
— Можна, — дозволив я.
Бородатий оратор раптом розійшовся так, що йому міг би позаздрити сам Цицерон перед виступом на форумі. Звичайно, викреслити з його промови всі лайливі звороти було неможливо, — вони виражали думки Капсюля так само, як і всі інші слова. А загалом промова, яка містила заклики до миру та благополуччя, могла б переконати слухачів. Безумовно, могла. І слухачі, звісно, з’явилися.
Це була Іскра. Вона непомітно влізла в вагон бронепоїзда й сіла поруч із Капсюлем.
— А ти, руда бородо, виявляється, і говорити вмієш! — плеснула його по плечу.
— Відвали, Іскро, — пробурчав бородатий мавпій ліниво й незлобно. — Хіба ти не бачиш — я вчуся. «А-ММ-ЕЛЬ!» Я правильно тренуюся, Яне?
Він уперше назвав мене на ім’я. Не «ти», не «ану», не «коротше, скомороше». А «Ян». Починає поважати. Отже, контакт налагоджується. Є прогрес.
Настрій у мене поліпшився, я підморгнув голій красуні на золотисто-блакитному узбережжі.
— А ти все одно на дівок витріщаєшся, Яне? — засміявся Капсюль. — Ти тільки уяви, що вони давно мертві. Їм зараз було б років по двісті або щось таке. От лишень уяви собі, що це розкинулася на пляжі гола зморшкувата тітка, в якої груди лежать на животі. Не одвисають навіть, а так, валяються. Наче пом’ятий кухонний фартух. Уявив? І, б’юся об заклад, брате, тобі перехотілося б на неї витріщатися.
— Навіщо ж ти тоді їх розвісив? — зважився я запитати.
Капсюль на хвилину замислився.
— Не знаю навіть. У нас під Єйськом усі пляжі заміновані. І жодної гарної дівки. А море з бабами хлопцям подобається. То нехай висять.
— З цього й почалися скоморохи, — вирвалося в мене.
— Що ти сказав? — пожвавилася раптом Іскра. — Ану повтори!
Ну ось! Називається, лихо з розуму. Була така старовинна п’єса колись. Тепер доведеться пояснювати те, чого я й сам до кінця не розумію.
— Говори, говори! — якось аж люто сказала войовниця.
— Він не хотів образити тебе, — пояснив Капсюль.
— Він хотів образити жінок! Отже, образив і мене. Причому тут скоморохи до жінок? Нехай пояснить!
Я, чесно кажучи, не зрозумів причини такої злості. Але мені не можна нікому розповідати про наші витоки. Ет, схоже, не варто бути трохи відвертим. Або все, або нічого. Я вже почав навчати мавпу з гранатою. Тепер доведеться розповісти більше.