Я маю можливість вільно заходити в місто й виходити. У будь-який час. Таке право мають усі скоморохи — після того як вилікували начальника «кротів», Рябого, від страшної депресії та посттравматичного синдрому. Той навіть пропонував пристати до його армії лазутчиків, на офіційне забезпечення. Продуктова пайка і таке інше. Звучало привабливо, але кодекс мандрівного скомороха вимагає, щоб ми залишалися вільними від обов’язків. Інакше можемо поступово втратити деякі з наших лікувальних властивостей. А ми їх цінуємо, виховуємо в собі довгими роками завзятих тренувань. Свобода — такі ж ліки від депресії, як і барвистий одяг. Отже, я волів залишатися за межами міста й зігріватися вогнем токсичного багаття — страх перед страшними речовинами, які люди застосовували одне проти одного, давно вивітрився. Випарувався. Як туман.
Мені пощастило. Мабуть, я побачив над собою дрон раніше, аніж він мене. Інакше невдовзі після його зникнення простір два на два кілометри накрили б струмені термобаричної зброї. Де стоять установки та як вони дістають на таку значну від Ростова відстань, можна хіба здогадуватися. Я не хочу обтяжувати себе зайвим, тому, якщо не можу відповісти на складне запитання, скажімо, за хвилину, то перестаю ставити його собі взагалі. А от реагувати на виклики моменту треба швидко. І я, подумавши про те, куди краще стрибнути — у вирву чи в траншею, обрав другий варіант. Дрон покружляв над полем. Його опукле риб’яче око шукало на поверхні ландшафту живі цілі, що, можливо, зачепилися за нерівний обпалений ґрунт. Я молив Усевишнього, аби тут, окрім мене, не знайшлося більше жодної живої душі, чи то гомо сапієнс, чи дурна тварина. Бо якби знайшлася, термобаричний напалм відразу вдарив би в невідомих живих істот. Тактика козаків за ці роки аж ніяк не стала ні добрішою, ані розумнішою. Живе нищити значно легше, ніж розбиратися — дружнє воно тобі чи вороже.
Пірнаючи в глибоку вирву, я встиг відкинути геть зелений речовий мішок із книжками. Він важко гепнувся в рідке багно й одразу ж став схожим на чималий кавалок темної глини, майже непомітний серед польового груддя. Та хай, потім розберуся, що там і де, зараз є важливіша проблема — вижити, — і саме її я вирішував, занурившись обличчям у листя, що не знати як опинилося на дні вирви. Дрон тихо співав своїми двигунами пісню механічної валькірії, і, здавалося, вона йому самому неабияк подобалася. Хоча що цій залізяці крилатій може подобатися? От його оператори, десь за півсотні кілометрів, а то й далі, радіють, коли ловлять свою здобич, спершу в об’єктив, а потім і в приціл, мабуть. Маніяки вони, ці козаки. Тішать своє хворобливе садистське нутро виглядом страждань людей і тварин.
Я лежав мордою вниз у мокрому сірому листі і чекав. Потім мені набридло чекати — і я підвів голову. Нічого не помітивши, поповз до краю вирви. Як звір, понюхав повітря, ніби оцінюючи небезпеку, але так нічого й не відчув. Тоді я почав повільно вибиратися нагору. І ось, коли я підняв голову над краєм овальної ями, у якій ховався, мій погляд відразу ж наткнувся на дрон. Він, упевнений як господар, був за кілька метрів од мене і не вище п’яти — од землі. Один поверх будинку. Я подумав було, що він зламався. Бо нащо летюча бойова одиниця, якій достатньо бачити поверхню з висоти свого безпечного польоту, опускатиметься так низько? Надто вже низько.
І він не побачив мене. Чи то якась несправність, чи то його електронне око було зосереджене на іншій цілі, яку він уважно шукав.
Я передбачливо сповз униз і знову заліг у мокрому листі. Я чекав. Для того, аби визначити, куди саме він полетів, мого слуху не вистачило. Та невдовзі я збагнув, що дрон відлетів — так само непомітно, як і наблизився впритул до мене. Тепер залишалося чекати. Питання тільки, де. Я вирішив перелізти з вирви в траншею. Якщо накриє, то там глибше та безпечніше. Але ж токсичний сморід… «Забудь про сморід», — сказав я собі й, відштовхнувшись від купи листя, вискочив із вирви. Мені здалося, ніби під сіро-зеленою масою було щось тверде. Твердіше за листя. Швидко вгору! Роззирнутися і знайти траншею. І не забути ж, у якій калюжі лежить речовий мішок із книжками. В ідеалі, звичайно, побачити його. А як ні, то хоч би зметикувати, з якого він боку, аби потім довго не шукати в темряві. Я знову рухом досвідченого нирця шугнув у багнисту глиб. Господи, як же там смерділо токсинами! Затамувавши подих, я беркицьнувся обличчям у м’яке дно. Тут було ще огидніше, ніж у вирві, зате безпечніше. Я пролежав так до смерку. Поки відчув, що все буде добре. Дихнув на повні груди. Було начхати, що кожна часточка токсинів, потрапляючи в легені, скорочує мій час. Дрон страшніший за хімію. Якщо він бачить ціль. Дрон — провісник стіни вогню, що пропалює в землі глибокі траншеї. Власне, чого це я говорю про нього, як про живу істоту? Залізяка ж, залізяка як є. Цілком невинна, коли батарейки сідають. Але небезпечна під час бойового патрулювання. І непередбачувана в руках безумців.