— Скажеш, як?
— Ні-і! — зважився я заперечити. — Тобі ще вчитися й учитися.
Мені здалося, Капсюль хотів відповісти щось різке, але стримався. Він вдав, що не помітив моєї зухвалості. Я був його підлеглим. Якщо офіцер відчуває, що не може вплинути на солдата, він має зробити вигляд, що не помітив його зухвалості. Не можеш побороти прихований протест — ігноруй його. Не можеш побороти відкритий бунт — очоль його. Такі закони управління людьми. І мавпій навпроти мене може розповісти про них більше, ніж я — про ефект резонансу. Але для проникнення в місто потрібні були зовсім інші знання.
Наша колона рухалася до Ростова. З-під коліс летів дрібний гравій і тривожно шарудів на броньових плитах. Водій передньої машини добре бачив дорогу, але всі, хто їхав слідом, потрапляли в хмару пилу, яку не могли пробити навіть потужні протитуманні фари. Наш водій, учепившись у кермо, ввімкнув двірники. Вони вищали й скрипіли, намагаючись упоратися з пилюгою. Безуспішно. Попереду висіла сіра пелена. Ми її бачили. Ми нею дихали, бо вона проникала в кабіну крізь щілини. Це тривало довго. Здавалося, час тягнувся нескінченно. Але ось БТР вискочив на кам’яну дорогу, і пил зник так само раптово, як і з’явився. Ми побачили велике місто.
Розділ 6. Ростов в облозі
Це був Ростов. На горизонті бовваніли багатоповерхівки. Над ними крутився сизий дим. Капсюль дивився в бінокль. Я знаю, що він бачив. Іржаві труби, що стирчали з розбитих вікон, затулених листами фанери. Мешканці ростовських околиць топили грубки-буржуйки. Дим піднімався вгору і збивався в сірі хмари. Вони висіли не тільки над околицею, а й над усім містом. Погода була на диво безвітряна як для цього краю. А я дивився на те, чого очі більшості ще не помічали: вздовж колючого дроту звивалися змії потужних окопів.
— Вони їх вирили за день, — сказав мені Капсюль.
Він теж умів не тільки дивитися, а й бачити.
— Глянь сюди! — раптом закричала Іскра. — Зліва!
Капсюль спершу на всяк випадок упав на землю. Захисний інстинкт у цього людиноподібного екземпляра був розвинений більше за цікавість. Ну, ми теж не роззявляли роти — і пірнули в пилюгу. А через секунду я побачив те, на що звернула увагу Іскра: поруч із автопоїздом висів дрон — і розглядав своїми електронними камерами нашого сталевого монстра.
— Треба відвести його подалі звідси! — гукнула дівчина.
Але Капсюль не поспішав.
— Не кипішуй, Іскро. Краще візьми своє дуло і збий його, — сказав він.
— Повір, це марно, — відповіла амазонка. — Вони побачили нас і накриють артилерією.
— Не накриють, — спокійно заперечив Капсюль. — Ми дуже близько від їхніх позицій. Вони побояться накрити своїх. Давай, Іскро, вали його. Покажи клас.
Дрон наче здогадався, що йому загрожує небезпека. Залізна бабка повернулася й полетіла в бік міста. Та пізно. Через хвилину гримнула важка рушниця.
Летючий робот закрутився в повітрі, а потім із гуркотом упав на суху землю.
— Є! — задоволено посміхнулася дівчина. Але тут із боку ростовських окопів затріщали автомати, і нам довелося, нахиляючи голови, бігти за бронепоїзд. Метал градом стукав по броні, однак Капсюля це не дуже злякало.
— Добре день починається! — вигукнув він і вискочив з укриття.
— Капсюле, ти куди? — крикнула Іскра. — Давай назад!
Але бородань її не слухав. Він підтюпцем побіг до збитого дрона. Петляв зигзагами, щоб не дати ворожому снайперу прицілитися. Мені було дуже цікаво, навіщо Капсюль так ризикує, але чергова порція свинцевих ос змусила мене сховатися за броню. Іскра хотіла було прикрити Капсюля зі своєї важкої рушниці, та швидко зрозуміла, що стріляти по невідомих цілях — марна річ. Лишалося тільки чекати.
— А ось і я! — переможно вигукнув Капсюль.
Він тримав у руках якийсь предмет, з якого в усі боки стирчали дроти.
— Що це? — запитав я сміливця.
— Блок дистанційного управління дроном, — відповів Капсюль. — Нервовий центр цієї бабки.
— І варто було заради нього так ризикувати? — обурилася Іскра.
— Варто, — посміхнувся Капсюль і обійняв дівчину за плечі. А вона його поцілувала в неголену щоку. Мене це неприємно здивувало. Я зрозумів, що між цими двома є якісь непрості стосунки.
«Ну й нехай, а тобі від цього що?» — запитало мене моє альтер-его.
«Нічого», — подумки огризнувся я. Але внутрішній опонент не вгамовувався. «Ага! — здогадався він. — Ти її ревнуєш до мавпія».
Мушу зізнатися: він мав рацію. Я ревнував Іскру до польового командира, з яким ледве встиг познайомитися і якого мені призначили в учні. Я був набагато старший за Іскру, і нерозумно було розраховувати на якісь особливі почуття до мандрівного скомороха з боку такої ефектної й упевненої в собі войовниці. Логічніший якраз роман між нею й кимось із командирів. У цій ситуації Капсюль був на своєму місці. Я розумів це. І все ж ревнував. Але на моєму лиці не здригнувся жоден мускул. Я зумів зберегти обличчя. Так, здається, говорили древні мудреці.