Обшитий бронещитами вагон був чудовим захистом. Чужі кулі вперто, але безрезультатно вибивали чечітку на його боках. А Капсюль тільки сміявся, показуючи великі жовті зуби.
— Не смійся, — сказала Іскра. — Ще рано.
Як у воду дивилася. Наш автопоїзд труснуло так, що два передні вагони підскочили на місці і з них, глухо гупнувши об землю, злетіли прямокутники броні.
— Гранатомет! — закричала Іскра. — Вони б’ють по нас із гранатомета!
— Бачу, — спокійно відповів Капсюль.
— Зараз почне бити артилерія! — продовжувала волати амазонка.
— Зараз я почну бити. Тебе. Ану заспокойся! — огризнувся Капсюль. — Ти чудово знаєш, що ми надто близько від їхніх позицій. Вони побояться поцілити у своїх.
Іскра начебто опанувала себе.
— Вибач, — вона готова була просити вибачення, — щось найшло на мене. Це все дрони. Щойно вони прилітають, за ними все випалює цей небесний вогонь.
— Не хвилюйся, — поплескав її по плечу Капсюль. — Прорвемося.
Він стрибнув у кабіну автопоїзда.
— Я буду їхати вперед. Повільно. А ви перебіжками, перебіжками, за мною. Прикрию вас бронею.
Автопоїзд ще раз сіпнувся. Я здригнувся, подумавши, що в нього знову потрапили з гранатомета, але, виявилося, це Капсюль різко зняв ногу зі зчеплення. Величезна машина рушила з місця, і ми побігли вперед, під прикриттям рухливої залізної стіни.
Поцілити в автопоїзд із гранатомета тепер було складно, але автоматні черги лягали дуже щільно. Я відчував себе дивно й ніяково. Іскра й бойовики з банди Капсюля, перебігаючи, відстрілювалися з автоматів. Я ж міг тільки бігти. Стріляти мені було не можна. Головне неписане правило етики скомороха: він не повинен брати до рук зброю. Я розумів, що маю тут, серед цих людей, надто вже дурний вигляд. Я заважав їм захищатися.
«Стоп, — сказав мені внутрішній голос. — Одне “але”, Яне. Не захищатися, а нападати. Це вони хочуть узяти Ростов! І це ти їм допомагаєш».
— Уперед! — закричав Капсюль, відчинивши дверцята кабіни.
— Куди «вперед»? — здивувалася Іскра. — Попереду ж козаки!
Та все ж вона покірно рушила слідом за машиною, яку Капсюль повернув у бік колючого дроту.
— Ех! — сказав один із бандитів. — Нам, «кротам», усе одно. Відступати — бігти, наступати — бігти. То краще вперед. Хто загине, хай для друзів заб’є місце на небесах. Ану давайте проб’ємо «колючку», відсунемо козаків і візьмемо місто.
Мені став зрозумілим задум Капсюля. Чим ближче ми до позицій супротивника, тим складніше козакам вести вогонь, не зачіпаючи своїх. Вони стріляли з усіх своїх дул — у надії зупинити нас раніше, ніж ми встигнемо наблизитися. Капсюль ризикував. Усі ми ризикували. Але якщо він зможе пробитися, у його людей з’явиться шанс вижити й перемогти. Автопоїзд, підстрибуючи на вибоїнах, мчав уперед. Його хитало й тіпало так, що він кожної миті міг завалитися набік. Здавалося, ще трошки, і він розчавить кого-небудь із бойовиків. Та водій продовжував тиснути на газ і не зважав на вибоїни. Ми ж воліли триматися поруч: ризик отримати що-небудь залізне від козаків був і більш імовірним, і страшнішим за перспективу бути розчавленим бронещитами. Не знаю, як для Іскри, а для мене жахлива незграбна машина тієї миті стала символом виживання. Його втіленням. І пожаданням. Усі мої думки були спрямовані на одне: лишитися під захистом її сяк-так пригвинченої броні. Здається, це в мене вийшло. Це в усіх нас вийшло. Визираючи з-за поїзда, я вже бачив, як за колючим дротом стрибають розлючені козаки, з тріском поливаючи нас із автоматів. Але ось бронеавтомобіль пробив заслін. Капсюль розігнався й, на мить забувши про тих, кого прикривав, на повній швидкості помчав на загородження. Машина встромилася в сплетіння колючого дроту, як хрущ — у мереживо павутини. І вона не витримала удару. Шматки загороди, дряпаючи землю, потяглися за бронеавтомобілем. Дріт заіскрився: він був під напругою. Краєм ока я побачив, як двоє чи троє «кротів» забилися в конвульсіях, торкнувшись смертельної павутини. Я не думав, чому люди в кабіні броньованої фури лишилися цілими й неушкодженими. Я просто мчав уперед, намагаючись не витикатися з-під прикриття сталевих бортів.
Козаки вискочили зі своїх окопів. Одні помчали було назустріч автопоїзду, інші вважали за краще відбігти на безпечну відстань від феєрверку високовольтних іскор. І ті, й інші, втім, стріляли в нас. Мені було дуже страшно, я зосередився на своїх рефлексах, проте не втомлювався захоплюватися здатністю Іскри так граційно рухатися у хвилини небезпеки. Вона перебігала від точки до точки, то прискорюючись, то сповільнюючись. За необхідності вона перекидалася через голову, робила перекат і ставала на коліно. І при цьому їй удавалося натискати на курок. Войовниця, справжня войовниця! Вона привернула мою чоловічу увагу в найменш доречний момент. Дивно все-таки влаштований чоловік: навіть якщо його доля балансує між життям і смертю, у його свідомості все одно знайдеться хоч трохи місця для думки про жінку. Але чим же тоді мужчина кращий за того барана, якого ріжуть, а він — в останню мить свого життя! — тягнеться губами до травинки й прагне її зжерти? Почуття чоловіка-самця нічим не відрізняється від інстинкту тварини. Хочеться, щоб усе «не-моє» стало «моїм». I homo sapiens нічим не відрізняється від звичайного homo. «Ти, звісно, їй не пара!» — сказав мені внутрішній голос. Я протверезів в одну мить, оскільки він уже говорив мені про це. Тож треба було прийняти цей факт — і продовжувати бігти вперед. До того ж навколо гриміло, а отже, погодьтеся, було не на часі закохуватися і ставати третім кутом у любовному трикутнику. Найімовірніше, тупим…