І тут мої думки перервала раптова пронизлива тиша.
Думки про Іскру на мить перенесли мене з реальності в царину мрії. І, як виявилося, геть невчасно. Коли тиша повернула мене в «тут-і-зараз», я побачив, що за цю секунду сталося дуже багато. У повітрі плавала суспензія пилу й попелу. Вона роз’їдала очі й обпікала щоки. Пиловий туман не давав добре роздивитися поле бою, але я бачив: автопоїзда більше немає. Є кілька спотворених вагончиків, розкиданих на кілька десятків метрів довкола. Поодинокі чорні постаті людей намагалися вибратися з них. Декому це вдавалося, і вони розбігалися в різні боки, як ошпарені таргани. Чиясь рука зі силою штовхнула мене лицем униз. Мене наче обпекло. Земля була суха, гаряча, хотілося відірватися від неї, але рука все дужче притискала мою голову до каменів і попелу. Довкола стояла тиша. Дзвінка. Немов хтось вимкнув звук і залишив тільки зображення. А потім звук повільно, як крізь м’яке нутро стьобаного ватника, став пробиватися до моєї свідомості. І це було дуже неприємно.
— Контужений! У нього контузія!
— Що це було? — запитав я і не почув власного голосу.
— Міна, — розшифрував мій розум сказане.
Поруч лежав Капсюль. Я його не відразу впізнав. Ось щойно він був за кермом бронеавтомобіля. Хвацький, обвішаний боєприпасами й радіостанціями. А ось лежить поруч зі мною. Брудний, закопчений, з обгорілою бородою і закривавленим обличчям. Так, ця секунда змінила багато… Напевно, вбитий. Але ні, я помилився. Живий. Розплющує очі й, криво посміхаючись, ворушить червоними від крові губами. Я прочитав на тих губах лайку, але не почув її. Ось до його грудей нахилилася жінка. Хто це? А, згадав, її звуть Іскра. Вона тривожно запитала Капсюля про щось. Він відповів. Вона коротко кивнула й підповзла до мене. Я її не відразу почув.
— Я кажу: тебе не нудить?
Мене нудило, але я заперечно хитав головою і пробував підвестися. Не вийшло. Я впав і знову опинився в тій же позі, в якій лежав до цього. Повітря поступово наповнювалося дзвоном і звуками пострілів. Утім, можна було здогадатися, що то дзвенить у моїх вухах.
— Скажи, крові в роті немає?
Я знову заперечно хитнув головою. Цього разу це була правда. Я спробував стати рачки — і в мене вийшло. Так само, на чотирьох точках опори, поруч зі мною стояв Капсюль.
— Хлопці, вас контузило. Але, сподіваюся, легко.
— Я зрозумів, Іскро, — сказав Капсюль.
Я його почув крізь рідку стрілянину автоматників. Треба було йти, відповзати звідси. Прорив захлинувся, — подумав я. Але Іскрі так не здавалося.
— Тягни його! — крикнула вона мені.
— Куди? — запитав я.
— Вперед! У їхній окоп!
— О Боже! — занервував я. — Там же козаки!
— Нема їх там! — гукнула дівчина. — Вони втекли.
Я не уточнював, куди вони могли втекти. Секунду тому вони там були, і ось їх там немає. Але мені давно вже стало зрозуміло, що з Іскрою краще не сперечатися, а робити те, що вона каже, бо в неординарних ситуаціях вона поводилася куди правильніше за своїх спільників. І тим більше — за мене.
Тому я перекинувся на спину, підтягнув собі на груди компактного, як шимпанзе, Капсюля й, відштовхуючись обома ногами від камінців, поліз туди, де, на мою думку, мав бути окоп козаків. Суха тверда земля злісно роздирала мені одяг на спині, гострі камінчики залишали глибокі подряпини на шкірі. Але я намагався не думати про це і наближався разом із Капсюлем до рятівних укріплень. Напевно, минула половина вічності, поки я відчув, що під моєю спиною нічого немає, — і сповз униз. А зверху на мене впав бородатий копчений «кріт». Ми врятувалися.