— Ох, та твою ж мать! — грубо вилаявся Капсюль крізь зуби. Певно, йому було дуже боляче. Цієї ж миті й у мене заболіло все одночасно. Подерта спина аж горіла. Нили ребра. Немов голки вп’ялися в ліву руку. Паморочилось у голові. Я вмів швидко долати біль у кожній частині свого тіла. Якщо окремо. Але все разом… Словом, було дуже кепсько, і я вирішив не займатися медитацією, а просто перестав думати про біль. Що, втім, теж було схоже на медитацію. Я озирнувся. Ми лежали в уміло виритому звивистому окопі. Тепер можна було не боятися.
Не боятися? Капсюль поруч зі мною трохи оклигав.
— Де козаки? — запитав він стривожено.
— їх тут немає, — швидко відповіла Іскра. Її голова, як датчик, оберталася то ліворуч, то праворуч, реагуючи на кожен шум.
— І нам треба драпати звідси, — крізь стогін уперто заявив Капсюль. — Так-так, це саме те, що нам треба зробити. Однести свої сраки подалі.
Ця ідея в Іскри запитань не викликала. І тому поцікавитись вирішив я:
— Чому це?
Моє запитання розлютило Капсюля.
— Та тому, що вони випалюватимуть це місце секретною зброєю. Що не ясно?! — він гаркнув так, що здригнулися всі, хто був в окопі.
— Що ж робити, Капсюле? — Іскра була готова виконати будь-яке розпорядження командира.
— Дай подумати. Дуже ноги болять.
— Та що там думати? Треба лізти в каналізацію!
Це сказав той, про кого ми забули. Він встряг у нашу розмову — страшний, весь у коричневій землі з ніг до голови, схожий на лісовика з казок. Від одного його вигляду в мене по спині пробігла дріж. Він провів своєю лапою по очах, і шматки глини почали відвалюватися від шкіри. Зрозумівши, що так швидко ту землю не обібрати, він став обтрушувати її по-собачому. І, коли земля обсипалася, з-під бруду, як цінна археологічна знахідка, з’явилося знайоме обличчя. Фермер, власною персоною. Я про нього наче забув, а він весь цей час був зовсім поруч. Біг, як усі, під прикриттям автопоїзда, слідом за Капсюлем. Лежав, присипаний землею після вибуху. І, ось, нате вам, він тут.
— Треба лізти в каналізацію, швидше! — повторив він і вказав на зруйнований одноповерховий будинок поряд із позиціями козаків. Порожні очниці вибитих вікон дивилися на бій з-під похилого даху, що з’їхав набакир, як шапка-кубанка на голові хвацького бідового козачка. Будинок мав загрозливий і водночас кумедний вигляд. А прямо перед входом із землі стирчала горловина бетонного колодязя, накритого важким люком. Чи то водогін, чи то каналізація. У словах фермера, без сумніву, був здоровий глузд.
Учотирьох, не змовляючись, ми помчали до колодязя. Я не знаю, чи побігли вслід за нами інші «кроти», що опинилися в окопі. «Допоможіть!» — крикнув Капсюль. Він відставав. Йому було важко. Ми з фермером підставили бороданю свої плечі. Шкутильгаючи і спотикаючись об сухі грудки коричневої, як лице фермера, землі, ми дісталися розбитої будівлі. Кришка люка була наполовину зрушена. Світло падало на дерев’яну драбину, що зникала в пітьмі колодязя.
— Ясно куди, — сказав бородатий командир, відпустивши нарешті моє плече. — Ану лягай!
Я помітив у його руці зелений металевий предмет. З характерним звуком бородань висмикнув шпильку за кільце, і граната полетіла в отвір. Нас не треба було двічі запрошувати прийняти горизонтальне положення. Майнув помаранчевий спалах, пролунав неголосний вибух, і знизу, з колодязя, піднялася хмара диму.
— Там нікого, — сказала Іскра, хоч це було очевидно й так.
— Ну, раз нікого, то вниз, — знову скомандував Капсюль і поліз першим, про всяк випадок виставивши перед собою автомат. Щойно його голова зникла в колодязі, за ним рушив фермер. Я хотів було пропустити Іскру вперед, але вона заперечно похитала головою: мовляв, ти спускайся, я прикрию.
Драбина скрипіла, хиталася при кожному русі, погрожуючи зламатися під ногами. Темрява й невідомість огортали мене. Я підняв голову й побачив, як Іскра загородила собою клаптик синього неба. На мить темрява стала непроникною.
Та ось дівчина спустилася на кілька щаблів, і наді мною знову з’явилося світло.
— Ні-і! — крикнув знизу Капсюль. — Двоє людей на драбині — небезпечно. Може зламатися!
На наше з Іскрою щастя, вона вистояла. Я ступив на бетонне дно колодязя і зробив крок у пітьму, звільнивши простір для дівчини. Вона благополучно спустилася слідом за мною. Очі почали звикати до темряви. До того ж вона не була абсолютною: чавунний люк над нами залишався напіввідкритим. Ми були в бетонному тунелі досить великого діаметра. Навіть високий чоловік міг ходити тут не нахиляючись. Колектором, схоже, давно не користувалися, хоча під ногами досі хлюпали залишки каналізаційного смердючого бруду. Ми топталися на місці, не зважуючись іти вперед. І тільки Капсюль, попри свої пом’яті боки, демонстрував упевненість.