— Гей, бики, чого ви стали?! — грубо крикнув він. — Гайда вперед, поки нагорі не почалося.
І тут почалося. Крізь відкритий отвір люка в наш тунель увірвалося світло. Яскраве, як тисяча сонць. Мені здалося, що я осліп. Це тривало якусь секунду. Потім знову запала темрява й тиша. У мене з’явилося відчуття, що нічого особливого не станеться. Але одразу ж за спалахом піднявся такий гуркіт, що навіть якби я затулив вуха, він усе одно змусив би вібрувати мої барабанні перетинки. Кришку люка над нами підкинуло вгору. Вона перевернулася в повітрі, як монетка, роздумуючи над дурним запитанням вибору, — орел чи решка? — а потім дзвінко впала назад, якраз на бетонну горловину колодязя. Зверху посипалася земля й уламки драбини. Запахло горілим. Стіни тунелю вібрували, погрожуючи тріснути й поховати нас у підземеллі. Згори, крізь гуркіт і шипіння, долітали верескливі людські крики. А може, то не люди, а метал бронемашин «кротів» вищав майже людським голосом. Я присів навпочіпки й заціпенів. Так тривало дуже довго. А потім знову стало тихо. Моя рука мимоволі потяглася до медальйона на шиї. Цілий. Не зламаний. Отже, те, що втамує мій біль, на місці.
— Ну, ось, — витримавши довгу паузу, мовив фермер.
Що він хотів сказати цими багатозначними словами, ніхто в колекторі так і не зрозумів. Але ніхто й не перепитував.
— Так працюють їхні гармати, — зітхнула Іскра.
— Ми знаємо, як вони працюють, але не знаємо, звідки, — луною відгукнувся Капсюль із темряви.
І тут щось задзвеніло. Зовсім не страшно, а якось мирно й навіть весело. Характерний звук скляного посуду змусив мене здригнутися. Та й не тільки мене.
— Що це в тебе? — запитав фермера Капсюль.
— Як що? — відповів здивований селянин. — Горілка.
— Горілка? — дружно перепитали ми.
Капсюль явно підбадьорився і знову став схожим на нахабного примата.
— Наче змовилися… — пробурчала Іскра.
— Звідки вона в тебе? — ввічливо поцікавився я у фермера.
— З дому, — не розгубившись, відповів він.
Хтозна, як він примудрився весь цей час ховати посудину з «вогняною водою», але зміг зберегти її до слушного моменту і вчасно дістати — усім на втіху.
— Ну що? — сказав фермер, запрошуючи до застілля.
— Хто перший сказав «ну що»? — з удаваною суворістю вимовив командир, і всі весело зареготали. Крім Іскри, звісно. Їй явно не подобалася перспектива пити горілку, сидячи під обстрілом у каналізації.
— Ніколи ще горілка не давала відповіді, як жити і що робити, — строго заявила дівчина.
— Зате допомагала забувати запитання, — відказав фермер.
«Вогняна вода» вже вирувала, вливаючись у його нутро. Фермер зробив великий ковток і передав пляшку Капсюлю. Мавпій гучно втягнув у себе трохи горілки і ткнув у бік мене: мовляв, давай пий. Я не відмовився. Напій був теплим і гидким на смак. Я спочатку скривився. Мій голодний шлунок зсудомило. Але щойно алкоголь подіяв, мені стало добре і спокійно. Краса! Ану, де ці козаки? Козаки на дронах — смішно звучить. Козаки разом із дронами — це взагалі якісь козадрони. От колись греки, вперше потрапивши в приазовські степи, побачили людей на конях, і вирішили, що це — одне ціле. Кентаври. Але «кентавр» звучить гордо і страшно. А кого можуть налякати козадрони? Та нікого взагалі! Ми їх усіх розженемо… Розслаблені м’язи налилися вдаваною впевненістю у власних силах. Слово «козадрони» бадьорило. А слово «налилися» спонукало до дії.
— Козадрони! — сказав я вголос і розсміявся.
— Це що, нове слово скоморохів? — перепитав Капсюль. — Хлопці, скомороху більше не наливати!
— Це козадрону більше не наливати! — сердито відрізав я і схопився за горло пляшки. Тим більше, що до мене знову дійшла черга.
— А хто в нас козадрон? — запитав уже ледь захмелілий фермер.
— Це коза, яка запустила дрон, — майже вгадала логіку моїх думок Іскра. — Або козел.
Амазонка теж була трохи п’яненька. Рівень адреналіну в її крові знизився, його місце заповнив спирт. Зігріта нашими руками пляшка ходила по колу, виганяючи сумнів із чотирьох просочених страхом тіл. А в душах страху вже не було. Хоча, якщо чесно, цей «натуральний запобіжник небезпеки» натягнувся всередині кожного з нас тонкою вольфрамовою ниткою й не давав поглянути вгору — туди, де над міцним люком хлюпалося вогняне море.