Ми так і не виконали плану Рябого. А план був такий. Іскра мала вдавати прихильницю «кротів», що захопила в заручники двох скоморохів. У самий розпал бою вона разом із нами повинна була «здатися» козакам. Нас би вони напевно відпустили.
Хоча, вірогідніше, змусили б працювати на себе. У людей отамана Козія теж були проблеми з психікою, а Капсюль, здавалося, уже цілком стерпно навчився танцювати й корчити з себе мандрівного психоаналітика. Доля Іскри залишалася невизначеною, але, ймовірно, козаки б її пощадили — жінка все-таки, до того ж дуже приваблива…
І тут чи то алкоголь остаточно взяв верх над моїм розумом, чи емоції розігріли моє нутро, але я раптом чомусь вирішив, що в усьому винен цей фермер. Так і є! Ми ж не хотіли його брати з собою. Спочатку. А Капсюль, здається, навіть запропонував позбутися фермера, з чим я, як справжній гуманіст, який саме научає людиноподібного мавпія, погодитися не міг. Утім, ключове питання — іде з нами фермер чи не йде — залишалося відкритим. Хто ж захотів, щоб фермер ішов із нами? А, неважливо. Головне, що він тут. І ми тут. А над нами випалена земля.
— Гей, ти, фермере! — досить безцеремонно гукнув йому я, затримавши пляшку з горілкою в руці. З його горілкою.
— Як там тебе, мужик? — я намагався говорити зрозумілою йому мовою.
— Ти чого це, скомороше? — здивувався фермер, що не очікував від мене такого напору.
— А ось чого! — я так і не віддав йому пляшки, а навпаки — зробив великий ковток, хоч зараз була його черга пити.
— Назви своє ім’я!
— З якого це дива? — грізно взявся в боки фермер.
— Назви ім’я, тобі сказано! — гарчав я на нього. Горілка зробила свою справу. Я став нахабним, зухвалим і не бачив берегів.
Але фермер теж був не з боязких. І не менш п’яний, ніж я.
— Ім’я тобі? Клоун… Та пішов ти…
Я шукав можливості повернути ситуацію на свою користь — і не знаходив. Мені ніяк не можна було пошитися в дурні перед Іскрою і Капсюлем. Особливо перед Іскрою. Хотілося домінувати над фермером за допомогою інтелекту, але на всі мої претензії він би відповідав: «Та пішов ти…». І тому мозок підказав мені єдино правильне рішення.
Фермер теж розійшовся не на жарт. Та й, правду кажучи, було од чого. Він бачив, що Іскра й Капсюль активно зацікавилися тим, що відбувається, і вигуками стали під’юджувати його. От ідіоти! Нагорі все палає, а вони бійкою хочуть потішитися. І фермер, бачачи їхню підтримку, продовжував діймати мене.
— Ану, скомороше, що ти можеш? Клоун він і є клоун.
Та він не бачив, як розплавлений свинець люті бродив моїми жилами. Стікав униз по руці, збираючись у кулаку. Мій кулак став важким, і коли в ньому назбиралося злості на цілу пудову гирю, я розкрутив руку, як лопать дрона. А потім відпустив. Гиря, на яку перетворився мій кулак, потрапила в підборіддя фермера. Навряд чи мене вистачило б на другий удар, але й першого було досить: селюк відхилився назад і, на мить відірвавшись від бетонної підлоги, звалився навзнак.
— Ти що твориш? — вигукнув Капсюль, коли з’ясувалося, що фермер лежить нерухомо.
— От дурень! — зойкнула Іскра й кинулася робити фермерові штучне дихання.
Але тут фермер підняв руку й зупинив її порив.
— Не треба. Я сам.
Він справді зумів самотужки сісти і сказав:
— Сірий!
Це адресувалося мені. Як і широка натруджена долоня, що простяглася в мій бік. «Сірий» звучало, як прізвисько, але хто його знає, як там у селі вони називають один одного. Я потиснув руку фермера і сказав: «Дуже приємно. Ян». А Іскра й Капсюль зітхнули з полегшенням. Навряд чи конфлікт у нашій зграї був комусь вигідний у цьому бетонному склепі. Треба було зібратися і рухатися вперед, як і наказував план.
Так, план Рябого залишався в силі: ввійти в Ростов і доставити Капсюля до цілі. Колись, коли над нашою великою країною літали ракети, вони несли на собі потужну вибухівку. Завдання цих ракет було дуже простим — доставити ту вибухівку до цілі. Я зараз і був такою ракетою-носієм. Доставити до Баті Козія оцього мавпія-вбивцю — і квит. Але мавпій був контужений. А незабаром з’ясувалося, що й травмований.
Коли перше сп’яніння минуло, ми зібралися з силами й рушили вперед по трубі — до центру міста. Капсюль зробив лише кілька кроків і впав на коліно.
— От чорт! — вигукнув він.
— Що з тобою? — Іскра миттю опинилася поруч із ним.
— Нога… Не можу на неї ступити.
Іскра допомогла йому зняти високий запорошений черевик. До затхлих ароматів усередині колектора додався гострий запах поту. Шкарпетка щільно облягала розпухлу стопу. З першого погляду було зрозуміло, що травма серйозна.