— Ти бачиш, щось із кісткою. Випирає з-під шкіри.
Я оглянув ногу Капсюля. Справи були кепські. Іти він не міг. Але й залишати його в бетонному тунелі було неправильно.
— Ти можеш щось зробити?
— Ти не годен іти. Суглоб розбитий, — поставив я Капсюлеві максимально зрозумілий діагноз.
Але Капсюль не погодився.
— Як це не годен іти?
— Як це не годен іти? — луною повторила Іскра.
— Я нічого не можу вдіяти. Якби бинт, я б йому щільно обмотав гомілку. Це б полегшило біль, — але нога має бути в горизонтальному положенні.
Він це зрозумів без зайвих пояснень.
— Ану дай сюди черевик! — скомандував поранений звір. Іскра подала йому черевик. Капсюль утиснув у нього свою нещасну гомілку, дико стогнучи, а потім, зціпивши зуби, затягнув шнурівки. Так міцно, як, напевно, не затягують навіть джгути на ранах. Шкіра взуття аж тріщала від розтягування.
— Гаразд, — зціпивши зуби, сказав Капсюль. — Пішли. Нехай черевик фіксує кістку. А там, дивись, зростеться.
Черевик замість шини — з таким я ще в своїй практиці не стикався. Капсюль продемонстрував, що безвихідних ситуацій не буває. Біль — це постійний супутник життя. І визнання факту, що життя в нас гівняне, як нутро каналізаційної труби, не робило біль — меншим, а життя — довшим. Його продовжити могли тільки швидкі рішення й подолання болю. Чинити так, як чинить цей страшний чоловік, який відправив мого друга до прабатьків. Ми з Іскрою дивилися на черевик пораненого мавпія. Іскра — з любов’ю і співчуттям. А я — із захватом.
Труба була довга й смердюча. Я намагався рідше вдихати — і ця тактика певний час рятувала мене від припливів нудоти. А потім я звик до постійного смороду навколо. Труба спочатку йшла прямо, та згодом я відчув, що в неї з’явився нахил. Під ногами почало хлюпати голосніше.
— Ми в лайні по коліно, — пожартував Сірий. Але ніхто не засміявся. Попереду щось зловісно пищало й розбігалося в темряві.
— А знаєте, — знову заговорив фермер, — у наших краях, у старих зрошувальних каналах, кажуть, водяться щури розміром із собаку й навіть вовка. Може, й тут вони, як у нас, такі… себто… ну, мутанти?
— Сам ти як собака! — несподівано люто відповів Капсюль. — На! Подивися!
І він буцнув пораненою ногою щось живе в бік Сірого. Воно голосно пискнуло від копняка.
— Ай! — заверещав фермер.
Істота вкусила його за холошу і зникла в темряві.
— Бачив? Нормальний щур, жодних мутацій. Ти краще не варнякай, а йди мовчки.
Фермер нічого не відповів. Лише невдоволено засопів і прискорив крок.
Не знаю, скільки ми йшли отак. У голові був туман, на душі — каламуть і камінь. Я щосили намагався відірватися від реальності й рухатися вперед у стані медитації, як учили мене мої старші товариші. Ось Коля Бурят, наприклад, говорив: «Згадай якусь стару пісеньку й весь час про себе повторюй один куплет. Багато разів. Сотні. Тисячі. Твоє тіло ввійде в ритм із твоїми думками, і в такому стані ти зможеш подолати будь-які дороги». Дорога всередині каналізаційного колектора не була винятком.
— Гей, скомороше, стій, — почув я голос нашого пораненого ватажка.
Я зупинився. Уся зграя зупинилася.
— Подивіться вгору, — сказав бандит.
Ми підняли голови й побачили, що в нашої горизонтальної труби є вертикальне відгалуження. Бетонний хід вів уверх. Із бетону, на невеликій відстані один від одного, стирчали іржаві скоби. Більше десятка. А над ними виднівся круглий отвір, через який потужним снопом лилося денне світло.
— Ну що, хлопці-дівчата? — весело запропонував Капсюль. — Як то кажуть, уперед і вгору?
І першим ступив на іржаве залізо — травмованою ногою. Я рушив слідом. Дивитися вгору зовсім не хотілося. Коли ми стрибали в тунель, на нас чигала невідомість темряви. Але невідомість світла була не менш небезпечною. Люди страшніші за нічних тварин. Що буде з нами, коли ми виберемося з пітьми? Ніхто не знав. І я не знав. Я просто виповзав на світло.
Зверху на мене сипалося й капало щось смердюче, як лайно. Власне, це й було лайно, хай йому сто чортів. Хоча… чого вже скиглити? Сам винен. Раз умудрився потрапити в таку гівняну ситуацію, то, будь ласкавий, сьорбай її тепер, з усім належним набором смакових добавок.
Лізли швидко. Капсюль кректав. Набрякла нога не давала йому спокою. Врешті він дістався краю бетонної шахти й озирнувся. Усе, що було в нього нижче пояса, залишалося в шахті. А все, що вище, — уже десь у невідомості.
— Хлопці, увага, — сказала верхня половина Капсюля з невідомості.
Ми й так були насторожі. Після бою, моря вогню та смердючої темряви ми були готові до будь-яких несподіванок. Та все одно — те, що сталося далі, застало нас зненацька.