— Ай-яй-яй! — заверещав Капсюль і одразу ж замовк, ніби величезна рука затулила йому рота. Його черевики зірвалися з іржавої скоби й повисли в повітрі, просто в мене перед носом. Хтось дуже сильний тримав нашого мавпія за торс. Капсуль стогнав і бився в спазмах, а потім злетів угору. Та перед тим, як він розчинився у пронизливо яскравій синяві, ще один шматок лайна впав мені на тім’я. На прощання. Я не зрозумів, що сталося. Але зрозумів, що дуже не хочу, аби щось таке сталося і зі мною.
— Усі вниз! — крикнув я своїм товаришам, що дерлися по стіні.
Ми, як стиглі яблука, посипалися додолу. А даремно.
— Ні, всі нагору! — скомандував хтось із того боку отвору. Чужий низький голос, нітрохи не схожий на хрипливе вищання Капсюля.
— Якщо ви не підніметеся до нас, то вниз полетить граната. І не одна!
Така альтернатива не припала до душі нікому. І ми підкорилися голосу зверху. Один за одним ми виповзли з темряви на світло. І воно різко вдарило нас по очах. А за мить я побачив, що наше становище дуже ускладнилося. «Ускладнилося», втім, недостатньо сильне слово, щоб описати весь жах ситуації, в яку нас затягнув Капсюль. Нам лишалося одне — сподіватися на ласку ворога.
Розділ 7. Між полоном і свободою
— Ну, хто тут головний?! — грізно запитав бородань.
— Я, — відповів я.
Не знаю, навіщо я викликав вогонь на себе.
— Неправильна відповідь, — посміхнувся бородатий вожак. — Головний тут я. Тому будьте ласкаві відповідати на мої запитання.
Я думав, що зараз будуть бити. І почнуть із мене. Але нас не били. Легкі потиличники не рахуються.
— Ім’я?!!!
— Іскра.
— Рід занять?!!!
— Мисливець.
— А дозвіл?!!! Дозвіл на полювання є?!!!
— Ні.
— Отже, браконьєр. Наступний!!! Ім’я?!!!
— Ян.
— Рід занять?!!!
— Скоморох.
— Скоморох — це добре. На замітку його. Наступний!!! Ім’я?!!!
— Сірий.
— Рід занять?!!!
— Чого рід?
— Чим на прожиток заробляєш, придурку?!!!
— Фермер я. Селянин.
— Селянин у колекторі — це справді цікаво. Добрива шукав, чи що? Наступний!!! Ім’я?!!!
— Артемій.
— Рід занять?!!!
— Скоморох.
— Брешеш, псяюхо!
І тут Капсюль, що назвався Артемієм, затягнув своїм цапиним голосом пісню.
— Любо, братцы, любо,
Любо, братцы, жить,
С веселым скоморохом
Не приходится тужить!
Це була пісня скоморохів. Нашвидку переробивши її невигадливий текст із козацької тягучої думи, Капсюль співав на всю міць своїх тонких зв’язок. А коли відчув, що втрачає переконливість, кинувся танцювати навприсядки навколо своїх конвоїрів.
Де тільки він брав сили, цей контужений розбійник? Напевно, потужний інстинкт виживання змушував його стрибати по двору, високо підкидаючи коліна. Він нагадував великого коника-стрибунця, що шукає бодай клаптик густої трави, аби сховатися в ній від злісних хлопчаків. Але трави не було. А його мучителі були не хлопчаки, а серйозно налаштовані мужики з карабінами.
— Два скоморохи в одному гівні. Збіг? Не думаю, — сказав їхній головний, якого називали осавулом. — І пісню нашу ти неправильно співаєш.
— Як умію, начальнику, як умію, — щенячим голосом проскавучав Капсюль.
— З цим Артемієм треба бути насторожі, — кинув начальник своїм козакам. — Надто прудкий. У клітку їх! Нехай там посидять.
Видно, Капсюль був достатньо переконливим, раз козаки відправили нас за ґрати, а не взялися до розправи негайно. Вони були в невисоких каракулевих шапках, схожих на сплутані мотки сталевих пружин. Різкі, нахабні й зухвалі озброєні молодики заштовхали нас у величезну клітку. Вона стояла посеред бетонного двору, сірого й похмурого, як мордяка старого алкоголіка. На обличчях цих хлопців теж лежала сіра й нездорова печать пристрастей, яким вони віддавались у вільний від війни час.
Вести нас далеко було не треба: шахта каналізації вивела нас якраз у двір цієї козацької бази.
— Гей, вартовий! Обшукай-но їх як слід!
Ну от. Тепер ще знайдуть зброю в Капсюля, який назвався Артемієм, і тоді нам точно буде непереливки.
Вартовий уважно обшукав кожного з нас. Коли руки неголеного пройдисвіта в кубанці жадібно нишпорили по тілу Іскри, він криво посміхався. Ростовські баби замолоду хирляві, плоскогруді та полохливі. А до зрілості гладшають, найбільше — в нижній частині тіла. З роками нарощують і нахабство. Воно чудово допомагає торгуватися на місцевому базарі, коли власниця неосяжного заду починає розштовхувати ним конкуренток. А груди й до старості залишаються невеликими. Я розумію шок і трепет вартового — доладна дівчина раптом буквально опинилася в його руках. Я побачив, як люто зиркнув на нього палючими очима Капсюль. Мало дірки не пропалив. Я злякався, що він зараз дістане гранату й кине її в козака. І тоді нам усім кінець. Але цього не сталося.