— Осавуле, цей чистий! Нічого нема!
Капсюля заштовхали у клітку, і мені відлягло від серця. Слідом за ним пхнули туди і мене з фермером.
— Годі вже по ній своїми обрубками нишпорити! А то батога дістанеш, — загарчав той, кого назвали осавулом, на вартового. Посмішка враз зійшла з його лиця, і він кинув Іскру в клітку слідом за нами. Куди ж Капсюль подів зброю? Він же був обвішаний гранатами, як новорічна ялинка черствими пряниками.
— Хай під замком трохи посидять. Може, розкажуть що цікаве, — весело заявив осавул, коли ключ заскрипів в іржавому замку. — А я поки відвалю на передок — ці «кроти» зовсім знахабніли сьогодні. Практично прорвалися в місто.
— Так, осавуле, — зітхнув вартовий. — Такого давно не було.
Він зрозумів, що покарання за природну хтивість йому сьогодні вдалося уникнути. А от чи вдасться нам не втрапити під страшного батога з металевими шипами, що висів на боці в осавула, або під якісь інші знаряддя тортур, якими так славилися козаки? Подивимося, що скаже осавул, коли повернеться.
У клітці було тісно, спекотно й нудно. Охоронцю за нею теж було тісно, спекотно й нудно. Але його життєвий простір, на відміну від нашого, не обмежувався товстими прутами. «Поводьтеся добре, — бурчав він. — А то накину брезент на клітку. Тоді взагалі зваритесь». Це він, певно, з нудьги. Ми й не збиралися бунтувати. А якщо хтось і збирався, то мовчав.
Наш час у клітці розтягувався: кожна хвилина в неволі додавала страждань — від бездіяльності. Мені це відчуття нагадувало сон, у якому ти біжиш від переслідувачів, але не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою. А вони майже поруч. І чим ближче вони до тебе, тим щільнішим стає повітря, через яке ти продираєшся вперед, мов крізь важкі, ватяні штори. Я так відчував. А глянувши на охоронця, зрозумів, що йому не краще. Він сидів на зеленому ящику з-під снарядів і, затуливши долонями вуха, тягнув тужливу мелодію з трьох нот. Сумна була мелодія. Хвороблива. Козак чимось скидався на п’яного мандрівного співака. Але він не був ні мандрівником, ні пияком. Отже, людині було погано. Чому в людини сумне обличчя? Бо їй усе набридло. «Задовбало!» — зазвичай так, із люттю, підтверджують свій діагноз інфіковані нескінченною війною люди. А наш охоронець був лише людиною.
Я сказав йому, що можу його вилікувати. Себто, що означає «вилікувати»? Від війни я його не міг позбавити. А ось від депресії — напевно. На деякий час. Я побачив його очі з широкими зіницями — і запропонував: «Давай допоможу, тобі стане легше».
— Скомороше, мені ніхто не може допомогти, — прошепотів охоронець.
Здалеку долинали звуки грози. Але з неба не падало ні краплі. І я здогадався, що то бій на околиці Ростова. А ми були досить близько до центру міста. За бетонним парканом виднілися сірі силуети багатоповерхівок. Мікрорайони — так це називалося раніше. Гарне довоєнне слово. Від нього віяло спокійним і ситим прожитковим мінімумом. Справжнім, а не обманним, як продовольча програма Козія. З частково забитих дошками вікон, як вигнуті лапки засушених комах, стирчали іржаві труби грубок-буржуйок. Над багатьма піднімався димок. Певно, господині готували їжу. Ну вже ж не просто топили — спекота надворі.
— А може, поговоримо? — наполягав я.
— Що тут говорити? Наречена мене кинула. Сказала, що він кращий.
— Хто — він?
— Він. Той, хто мене тут тримає. Осавул мій.
— Твою панночку забрав твій командир? — перепитав я хлопця.
— Він не забирав. Сама до нього пішла. Каже, що я нікчема, а він — начальник. І все при ньому.
— А ти?
— А що я? Він начальник, я козак.
Логіка залізна, нічого не скажеш. Але допомогти юнакові було можна.
— Так, а твій командир нежонатий був, чи що?
— Яке там «нежонатий»! — махнув на мене рукою хлопець. — Одружений. Жінка йому, каже, обридла. Узяв її, накинув мотузку, одвів на базар та й продав.
Продавати обридлих дружин — звична річ у Ростові. Багато за стару бабу, звичайно, не дадуть, але вигода від продажу таки була, особливо якщо жінку пропонували «в хорошому стані», не дуже нервову й не надто балакучу. Та найбільше цінувалося вміння смачно готувати. Цілком можливо, що якраз про втрату гарного кухаря мій охоронець переживав найбільше.
— Ти скажи мені, друже, чого тобі хочеться дужче — повернути її чи забути? — почав я свою терапію.
— Повернути, звісно, хотілося б. Але як я потім з нею… після осавула… Ні, не зможу. Краще забути.