Мої думки обірвав страшний гуркіт. Він був зовсім не до речі, бо ж мені знову довелося падати вниз. Я не відразу збагнув, що було джерелом звуку, та мого досвіду вистачило, аби зрозуміти: стріляють. Хто, що, як, із чого — неважливо. З’ясуємо потім. Невдовзі вдарив ще один постріл. Цього разу звук нагадував вибух і падіння металевої конструкції водночас. Так воно й було. Ледь визирнувши зі схову, я швидко второпав, що то так гучно гриміло. Дрон. Він лежав голічерева, розкинувши свої металеві «ноги», наче гігантська комаха, яку вдарила мокрою ганчіркою розлючена господиня. Його чотири гвинти уже встигли ув’язнути в ґрунт — певно, навіть після того як машину збили, двигуни ще деякий час працювали.
Побачене оптимізму мені не додало. Хто стріляв? Міркуючи про це, я знову притиснувся до землі, але потім вирішив якнайшвидше накивати звідси п’ятами. Оператор невдовзі зрозуміє, що його комаху атакували, і дасть команду накрити цей сектор із невидимих дул. До слова, той, хто щойно стріляв, запросто може виявитися не дружнім рятівником, а таким же кровожерним монстром, як і ті, кому належав збитий дрон. Найімовірніше, що так і є. На землі, отруєній бойовою хімією, кожен воює за себе, усі — проти кожного. Мені не хочеться саме зараз бути отим кожним. У скоморохів не стріляють, та звідки ж тому, хто стріляв у дрон, знати, що я скоморох? Звідки?
Я стрімголов вискочив із траншеї. Треба лише забрати торбинку з книжками. Я пам’ятав, де вона гепнулася в грязюку, і побіг у той бік. Бігав я добре. Ще в молоді роки, втікаючи від поліцейських на різних демонстраціях, я уявляв себе гордим оленем. Частота моїх кроків не збільшувалася, зате вони ставали довшими — і несподівано для своїх переслідувачів я прискорювався. І, звісно ж, вислизав із рук тих, хто незграбно й поспіхом дріботів за мною з гумовими кийками. Так само й тут. Я не бачив небезпеки, та відчував, що вона поряд, тому застосовував свою давню тактику прудкого оленя. Я бачив свою торбинку й, підбігаючи до неї, уже було простягнув руку, щоб ухопити.
І в мить, коли я зімкнув пальці на брезентовій лямці, мої ноги наткнулися на уламок дрона. Я ніколи не бачив зблизька збитих безпілотників. І на цей мені не дуже хотілося дивитись. Але масивна деталь, об яку я спіткнувся, миттю привернула мою увагу. Я розгледів те, що найменше очікував побачити: на металевій поверхні уламка виднілася добре знайома мені прописна «ω» — «омега», двадцять четверта й остання літера грецького алфавіту. Така сама, як і на моєму медальйоні. Що це? Чому? Знак скоморохів, вигравіюваний на дроні. Але навіщо? Найімовірніше, це якийсь збіг. Однак шосте, а може, сьоме відчуття підказувало, що ні, не збіг. Що «ω» на борту дрона і «ω» на моїй просмоленій мотузці опинилися не випадково. Збігів у токсичному багні не буває. І тут мої думки обірвалися під вагою хижої істоти, яка звалилася мені на плечі.
Істота притиснула мене до землі й перевернула на бік. Я, як гордий і дурний олень, повалився на розмоклу землю. Мені швидко зв’язали руки за спиною. Вона, хижа істота, мовчала й сопіла мені в потилицю.
— Здаюся! Я без зброї! — прохрипів я, намагаючись надати своєму голосу максимально примирливого звучання.
Мій супротивник мовчав і продовжував сопіти. Я затремтів від жаху невідомості, проте продовжував спроби встановити контакт. Адже найперше, що треба зробити, потрапивши в складну ситуацію, — постаратися налагодити контакт із опонентом. Він може виявитися не таким уже й жорстоким та кровожерним, у ньому може прокинутися людське начало, глибоко сховане в темних закутках душі. Однак у чужій душі — мов серед ночі, а людська натура якраз часто виявляється цілковитою протилежністю будь-якому гуманізму, геть ні для чого не придатному в епоху виживання.
Усі ці думки кружляли в мене в голові, поки я чекав відповіді. Та її не було.
— Я скоморох! — вигукнув я на всяк випадок: а раптом подіє?
Проте істота, яка мала мене за здобич, голосу не подавала. Я майже не сумнівався, що саме вона пов’язана з тим оглушливим пострілом, після якого впав дрон. Але я не знав, чи той, хто стріляв, був сам, чи зі спільниками. А давати мені якісь пояснення ніхто, вочевидь, наміру не мав.