— Тепер іди.
— Куди йти? — перепитав розбійник.
— Уперед. Я скажу, де повернути.
Через товсті прути решітки ми спостерігали, як молодий козак вів Капсюля за бетонну секцію паркану. Звідти тхнуло важкими міазмами сірководню, змішаного з вапном. Кілька хвилин поспіль я невідривно стежив за парканом. Звідти — жодного звуку. Ні лайки, ні кректання, ні клацання затвора. Це мене насторожило. Очікування щось надто затягнулося.
Фермер похмуро дивився то на бетонний паркан, то на люк нашого колектора. Іскра, обнявши коліна тонкими руками, поклала на них підборіддя. Я ходив, як тигр, із одного кутка клітки в інший. Капсюль явно щось замислив.
Так і було. Із-за бетонної загороди він вийшов уже сам. І одразу зашкутильгав до нашої клітки. Відчинив і скомандував:
— Ану вилазьте. Хутчіш.
Нас не треба було просити двічі. В’язні опинилися на волі, а Капсюль продовжував давати розпорядження.
— Іскро і Яне, ви двоє, натягніть на клітку брезент. А ти, Сірий, бігом за мною.
Фермер слухняно побіг за командиром до нужника. Через кілька секунд вони вже тягнули козака — він звисав із їхніх рук, як лантух цукру. Коли його підтягли до клітки, на неї вже був накинутий широкий шмат зеленого брезенту.
— Посадіть його як-небудь. І ткніть у руки карабін.
Задум Капсюля був простий. Козаки, повернувшись на базу, не відразу здогадаються, що бранці втекли. А жалюгідний ревнивець із рушницею, якого залишили стерегти двох скоморохів, мисливицю та фермера і який тепер нерухомо сидить під кліткою, ще довго не викличе жодних підозр. Це давало нам кілька додаткових хвилин для втечі. Але куди бігти?
— Чого ви там чухаєтесь? Посадить не можете?
Легко сказати «Посадить!» — важко зробити. Тіло козака валилося то вліво, то вправо, воно навіть близько не нагадувало охоронця, що присів під кліткою. Ми метушилися. Капсюль лаявся. Нарешті за допомогою рушниці та пластикової стрічки нам удалося зафіксувати козака сидячим біля клітки.
— Ох, що я без вас робитиму, коли війна закінчиться? — весело звернувся Капсюль до нерухомого тіла. — Кого я тоді мочитиму?
Мені стало недобре. Півгодини тому я намагався звільнити цього симпатичного й, по суті, нещасного хлопця від складної ментальної проблеми. Але мій командир, той, хто веде мене до моєї волі, перетворив людину з усіма її почуттями та проблемами на предмет — вагою дев’яносто кілограмів. І подальша доля цієї маси його не цікавить. Як, утім, невдовзі не буде цікавити й мене.
А час, між тим, спливав. Швидко, як білий пісок крізь пальці. Зачерпни жменю — глядь, а його вже й нема. Від цих думок мене відволік легкий удар під ребро.
— Не спи! — гримнув на мене Капсюль. — Інакше всім кранти.
Він, кульгаючи, побіг до люка, з якого ми цілу вічність тому вибралися на білий світ. Гулькнув туди — і незабаром повернувся, обвішаний гранатами. Отже, так і є: він устиг їх заховати, поки його витягували з бетонної шахти.
— Там була заглибина під люком. Як поличка. Якийсь тайник або технічний отвір. Ну я й устиг туди все це скинути, — пояснив Капсюль, побачивши, як дивляться на нього три пари цікавих очей.
— Ходімо, люба, — сказав він Іскрі, але його послухалася вся група.
— Назад у колектор? — запитав Сірий.
— Ні, хлопці. Нас тепер шукатимуть саме там, — пояснив ватажок. — А ми підемо іншим шляхом.
Він рушив у бік нужника. Фе, як тут смерділо! Двері бовталися на одній петлі, а за ними виднілася коричнева волога підлога з круглою діркою. Питанням про чистоту й комфорт тут, схоже, ніхто не переймався. Переступаючи через смердючі плями, Капсюль підійшов до задньої стінки нужника і щосили штовхнув її ногою. Дерево заскрипіло, але витримало. Тоді наш мавпоподібний командир ударив ще дужче. Так, що аж сам застогнав. Не знаю, що хруснуло — нога чи дошки, — але від цього удару задня стінка покосилася. А від наступного потужного поштовху дошка вилетіла назовні, оголивши іржаві цвяхи. Свобода зазирнула в нужник із тилу, і ми миттю відгукнулися на її поклик — і вийшли на порожню вулицю. Навколо було місто. Воно дивилося на нас підсліпуватими розбитими вікнами, в яких де-не-де горіли свічки — кволо, як життя в очах старої людини.
— Наче сигнал комусь посилають, — здивувалася Іскра.
— Точно. Сигнал. Що тут живуть люди, — пояснив Капсюль.
— Ага, — здогадалася Іскра, — щоб хати не грабували.
— Точно, — підтвердив наш ватажок.
Ця версія мала право на існування. Нас оточували дев’ятиповерхівки, в яких, напевно, залишалося ще багато привабливих для мародерів речей. Нам би самим не завадило туди навідатися, щоб поповнити наші запаси продовольства перед довгим марш-кидком. Це я так думав — що доведеться втікати з міста, а мій теперішній начальник із позивним Капсюль мав геть інші плани щодо наступної нашої зупинки на цьому маршруті.