— Ми залишаємося в Ростові, хлопці. Тому слухай мою команду: перебіжками. До найближчого під’їзду. Вперед, орли, і ми переможемо!
І він, як справжній командир, побіг першим. Бігти йому було важко — через біль у нозі. Але його свідомість не була паралізована. Капсюль діяв чітко за планом, відомим тільки йому. Яким був той план порятунку, ми незабаром мали дізнатися. Іскра, бачачи, що Капсюля тримає на ногах тільки внутрішня сила, вирішила їй допомогти. Вона підбігла до бородатого отамана й підставила йому плече. Він, без зайвих роздумів, обперся на нього. І по камуфляжному одягові дівчини чорно-білим водоспадом розлився рукав убрання скомороха — Капсюль досі був у ньому. «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани, — подумав я. — Нас, усіх разом, послав Рябий. Я мав довести їх до Козія. Але з самого початку нас веде Капсюль. І куди ми йдемо за ним, невідомо».
Ми забігли в під’їзд і перш за все роззирнулися. Там панувала напівтемрява. Угору вели вищерблені сходи, на яких то тут то там виднілися коричневі плями смердючого сміття й екскрементів.
— Не вступи! — попередив мене кмітливий фермер. Вчасно. Моя нога ледь не опинилася в центрі купи гівна. Ми продовжували підніматися вгору. А вниз, повз нас, невдоволено попискуючи і дряпаючи кігтиками бетон, бігли щури. Вони немов тікали від когось. І цей хтось не забув через півхвилини з’явитися.
— Зовсім знахабніли, тварюки! — сказав жіночий голос. Пролунав страхітливий гуркіт.
— Лягай! Стріляють! — крикнув Сірий і впав обличчям униз прямо на купу, від зіткнення з якою він мене якраз перед цим люб’язно застеріг.
Ніхто з нього не сміявся, адже всі вчинили так само. Тільки нам пощастило більше. Я ліг щокою в пилюку. Моя голова опинилася між черевиків Іскри. А зверху, розносячи неймовірний сморід горілого клоччя, розповзалася хмара диму. Із хмари спершу з’явилися голі ноги в гумових шльопанцях. Вони швидко спускалися сходами, і невдовзі в полі нашого зору з’явилося щось схоже на товсту спідницю, а над нею — простора сорочка, що приховувала досить таки великі груди. Кругле обличчя їхньої володарки спотворювала гримаса невдоволення — чи то пацюками, чи то людьми, яких вона побачила у себе під ногами. І взагалі, це обличчя було якесь дивне. «Саме так виглядає доля», — подумав я тієї миті, коли жінка наставила на нас рушницю.
— Матусю, та ми скоморохи! Скоморохи! — заверещав Капсюль, навіщось додавши: — Не бийте!
Це «не бийте» неабияк спантеличило жінку. Вона не вистрілила. І це було дуже добре. Але й рушниці не опустила. А це було не дуже…
— На мілині ми ліниво миня ловили
На мілині ми ловили лина…
Це заговорив я, лежачи біля ніг страшної тітки, схожих на давні колони з широким перекриттям. Щоб будівля не завалилася. Вона твердо стояла на своїх двох.
— Про любов ви мене так премило молили
І в тумани лиману манили мене.
Не знаю, чи зрозуміла вона хоч щось із цієї мішанини «ем», «ен» і «ел», але дуло гвинтівки пішло вниз. «Ідіть сюди», — поманила дама пальцем. У задимлене піднебесся — як у тумани лиману… Хоча, що це означає, я й сам як слід не розумів.
Розділ 8. Лігво месників
— Їжте, хлопці, їжте. Самим не вистачає, але гість — це від Бога. Невідомо, коли наступного разу поїсте.
Перед нами стояла бляшана миска з коричневими бульбами. Над маленькою гіркою, як над вулканом, вився димок. Від печених боків картоплі линув надзвичайно смачний аромат. Такий смачний, що не втриматися. Ми, обпікаючи руки, схопили по картоплині. Вулкан на столі одразу ж зменшився. Капсюль підморгнув мені, а я йому: мовляв, тітка виявилася не такою вже й страшною.
Вона провела нас у свою комірку через смердючий дим. Ми думали, що він — від залізних грубок, аж то мешканці багатоповерхівки труїли щурів, що, розплодившись у підвалі, захоплювали поверх за поверхом. Отруйний дим загнав їх назад у підвал, і, як я розумію, нам дуже пощастило, що в під’їзд ми забігли на останній стадії цієї операції — коли дим почав розсіюватися. А інакше на нас би чекало одне з двох: або задихнутися в міазмах, або ж бути зосліпу застреленими тіткою. Втім, вона виявилася премилою жіночкою, і, незважаючи на зовнішні параметри злої велетки, ще й вельми доброю.
— Ти ж завалити нас могла, матусю, — з набитим картоплею ротом пробурмотів Капсюль.