— Могла, — погодилася жінка. — Не я така — життя таке. Треба захищатися.
— А якби це не скоморохи були…
Від цих слів Капсюля мене пересмикнуло, і я закашлявся.
— Будь здоровий, не кашляй, — мов нічого й не сталося, продовжив Капсюль. — От якби ми були не скоморохами, а скажімо, козаками? Або взагалі — лазутчиками «кротів»?
Тітка ніяк не відреагувала на провокацію. Нічим не виявила свого страху. Ані тіні підозри.
— Козаки сюди не ходять, — сказала. — Знають, що ми чужих не запрошуємо. Я ось вас запросила й не знаю, що робити далі.
Вона чудово знала, що робити. Спочатку повела нас на горішній поверх. Відчинивши двері, запросила в сутінки захаращеної квартири. Ми пройшли дві чи три кімнати й опинилися біля старої шафи. Жінка відчинила стулки, і ми зрозуміли, що це не шафа, а вхід у суміжну квартиру. Один за одним ми ввійшли в потаємні двері. У квартирі було темно, і наша провідниця витягла кишенькову запальничку. Чиркнула — і в полум’ї тремтливого світла затанцювали білі смуги напівобідраних шпалер. У помешканні нічого й нікого не було. За допомогою запальнички тітка впевнено прокладала собі шлях по брудній підлозі й дійшла до маленької кімнатки, де раніше, судячи з вигнутого, як шия лебедя, крану в стіні, була кухня. Тут теж стояла шафа, і ми рушили до неї. Але, розкривши похилені стулки, побачили тільки порожні полиці.
— Не туди, дурники, — сказала тітка й узялася обома руками за вентиль крана. Покрутила його ліворуч-праворуч, натиснула — і блискуча лебедина шия перемістилася вперед разом із частиною стіни.
Стіна виявилася дверима. Та так вправно підігнаними, що навіть уважний погляд не зміг би розгледіти швів і щілин. Бутафорський кран з патьоками іржі біля вентиля і слід від раковини добре маскували справжнє призначення тієї комірки. Це був шлюз. Перехід із небезпеки в безпеку. Слідом за господинею ми поспішили здійснити цей перехід, щільно зачинивши за собою двері. Роззирнулися. Ми були в кімнаті.
Світло тонкої скіпки вихоплювало з напівтемряви обличчя людей, що сиділи навколо столу. Він був накритий клаптями паперу, в яких я розпізнав старі газети. Півсотні років тому, а може, й більше, на тонкому дешевому папері друкували різні новини. У молодості я бачив, як люди їх перечитували. Але з того часу, як читання стало заняттям божевільних, старі запаси газет майже відразу ж пішли на розпал. Зникли. А в цієї дами, ти диви, збереглись! Утім, тих, хто сидів за столом, дужче цікавила їжа мирська, ніж духовна — вони тягнули руки до великої миски з картоплею. І пара над нею мене дуже й дуже вабила. Зізнаюся, значно сильніше, ніж літери на пожовклім папері отих газет.
Погляди сидячих за столом на наших обличчях затрималися ненадовго. У милих, переляканих і бешкетних очах було більше бажання вгамувати голод, ніж цікавості. А ось мені стало цікаво. За столом сиділи четверо дітей різного віку. Двоє хлопчиків і дві дівчинки. Замурзані, у брудній одежі, вони, перед тим як схопити по картоплині, діловито витерли руки об газету.
— Гостям залиште трохи, — гримнула грізна жінка з рушницею. — А ви сідайте поруч. І їжте.
— Твої? — запитав її Капсюль, приймаючи запрошення.
— Мої, — суворо відповіла господиня.
І додала:
— Тепер мої.
Що може втішити серце і, звісно, шлунок зголоднілого втікача краще, ніж картопелька в кожушках? Спочатку, зриваючи коричневу шкірку, я давився гарячими жовтими шматками. Потім перестав витрачати час на дурниці й сипав сіль просто на нечищені бульби. Так вони здавалися мені ще смачнішими. Якийсь час діти з подивом дивилися, як дорослі змагаються в пожиранні їжі на столі. Але гарячий терикон картоплі майже не зменшувався. Миска була воістину бездонна. І невдовзі застілля стало більш розміреним.
— Тебе як звуть? — запитав мене хлопчина років семи на вигляд, діловито розламуючи величезну картоплину на частини.
— Ян, — відповів я. — А тебе?
— Іван. Правда, схоже?
— Правда, — погодився я. — А скажи, Іване, як твою маму звати.
Господиня відійшла від столу й немов розчинилася в темряві.
— Вона не моя мама, — твердо вимовив хлопчик. З його тону я здогадався, що хлопець старший, ніж виглядає. Просто щуплявий і в’юнкий, як нічне звіря.
Його відповідь спантеличила не тільки мене. Над столом свинцевою хмарою зависла гнітюча пауза.
— А де… твоя мама? — запитала хлопця Іскра, наголосивши на слові «твоя».
— Її вбили, — відповіло за Івана дівчисько, що сиділо навпроти снайперки. — І мою теж.
У цей час із далекої темної кімнати випливла наша потворна рятівниця з тарілкою обчищеної цибулі і швидким рухом поставила її на стіл.