— Ану посунься, — сказала вона дівчинці. Її величезний зад розплився по лавці. Дерево жалібно скрипнуло під пудовими сідницями, але витримало.
— Їхніх батьків знищили, — почала вона розповідати без особливих прелюдій. — Іванові мати й батько вчителювали. Відкрили недільну школу. Показували дітям глобус. Різні країни там і все інше. Діти розпитували їх. Учителі відповідали. Хтось із козаків зайшов у клас і почув відповіді. Вони не сподобалися — і батьків Івана розстріляли, там же, біля дверей школи.
— Ірина, — кивнула жінка на десятирічну дівчинку. — Її тато пішов і найнявся до Козієвого війська. В їхній армії іноді й жерти геть нічого. Зате горілки там завжди вдосталь. Хоч залийся. Ну, дружина не могла довго терпіти п’яного чоловіка. Візьми та скажи йому, що піде до командира, якщо він не кине пити. І, видно, їхню розмову почули сусіди…
Я одразу ж згадав похмурого станичника, який охороняв нас. Усі покинуті мужики однаково нещасливі.
— Так от. Одного разу козаки стоять, а командир базікає. Когось лає. Когось нагороджує. І весь час обходить цього п’яничку. А п’яничка візьми та й скажи: «Коли ж, осавуле, ти й мене нагородиш?» Осавул йому й відповідає: «Такого, як ти, ніколи». І ось зі строю почувся голос: «Рогатих не нагороджують». Усі реготали. А козак прийшов додому, зарубав дружину й сам зарізався… Та жеріть же цибулю! Кому я її начистила?
Ми давилися цибулею й картоплею, ковтаючи їжу разом зі сльозами.
— Ну, а Оля й Коля — брат і сестра, — господиня показала на двох білявих підлітків, у яких плямки бруду на обличчях здавалися особливо чорними на тлі блідої від природи шкіри та світлого волосся. — Жили їхні батьки — не тужили. Аж поки якось не вирішили купити собі козу в сусідньому селі. Пішли. І пропали. А через три дні їхні кістки знайшли в свіжій вирві біля тракту.
— Міна? — запитав Капсюль.
— Та хтозна ж, — знизала великими м’якими плечима тітка. — У тій вирві були кістки впереміш з обривками одягу. І знаєш, що найдивніше? Схоже, що ті кістки хтось гриз, перш ніж їх знайшли добрі люди.
Діти вечеряли, ніби нічого й не сталося. Ніби ці страшні історії — не про них. Ванько так завзято хрумтів цибулею, що в нього ворушилися кінчики вух. Решта їли не так жадібно і до того ж, потупивши очі, щоб не дивитися на господиню незвичайної квартири. Я глянув на Іскру. Її очі здалися мені вологими. Але це, напевно, від гіркого соку цибулі.
— Та-а-ак, авжеж… Страшне місце — цей ваш Ростов, — промовив Сірий. — Ніколи не хотів жити в місті.
— Не був він страшним, — різко зауважила жінка-гора. — До того часу, поки Козій не став начальником. Знаєте, що при ньому тут люди іноді з голоду жерли один одного? От як ви картоплю зараз жерете, так і людей жерли, бувало. Йшов, приміром, один тип вулицею, зваливсь ненароком без сил — вважай, потрапив до когось на стіл.
Я здригнувся. Мені різко захотілося вийти звідси надвір. Вдихнути свіже повітря. До того ж ім’я одного з підлітків, Миколи, нагадало мені про наставника. Загиблого в страшних муках, як і батьки цих сиріток. Але смертельна небезпека, реальна, а не уявна, швидко нагадала про інше. Унизу нишпорили козаки — шукали нас.
— А в цьому під’їзді є хто-небудь? — почувся голос знизу. Через товсті перекриття він доходив до нас глухою луною, однак окремі слова розібрати було можна.
— У сусідньому під’їзді дивилися? — запитав голос, що належав осавулові.
— Дивилися, — відповів інший, незнайомий. — По всіх квартирах пройшлися. Їх нема.
— А в цьому?
— Так тут взагалі ніхто не живе. Це крило, кажуть, може впасти в будь-яку секунду. Народ звідси втік в інші будинки.
— Я питаю, ви по квартирах дивилися?
— Так, дивилися, осавуле, не кричи.
— І що там?
— Пустота, сморід і пацюки. Отакенні. Як собаки завбільшки. Зжеруть і не помітять.
— Ти б краще людей боявся, а не пацюків. Он що вони з Петрухою зробили.
— Так йому й треба, Петрусі. Його навіть баба не любила.
І знизу почувся неприємний солоний сміх.
— Я вам дам варнякати зайве! Ану, всі вниз! Шукайте далі.
Гуркіт чобіт глухим горохом посипався вниз сходами. За характерними металевими звуками я зрозумів, що козаки, спускаючись на вулицю, чіпляли один одного магазинами й дулами автоматів. П’яні чи що?
— Небезпека минула, хлопці, — оголосила господиня. — А тепер давайте знайомитися. Я тьотя Галя.
Своє ім’я вона вимовила з притаманним ростовцям нечітким «г». Звучало, як «Гхаля». Ще доволі молода жінка. Її чоловік теж був козаком. Красенем у новенькій формі, яку він виміняв у миротворців. Коли ті ще стояли біля руїн заводу на околиці. Козак пішов із походом у бік Єйська і не повернувся. А потім вона побачила схожу форму на його товаришеві. «Та ти що, — сказав побратим чоловіка, — це ми купили. Схожу. У них же, у чорномазих». Галя не повірила. Бо пам’ятала, що на комірі фронтової куртки були ініціали, вишиті її рукою. І встигла помітити їх на тому ж місці. Чоловіка її, сильного і ставного бандита, вбили такі ж хижаки. Заради куртки та штанів. Зрозумівши це, вона почорніла лицем. Але не піднімала галасу. Смикатися було не можна. Тиша — її головний союзник. Козаки не страждали на людяність. Ні в поході, ні на відпочинку. Тож могли відправити і її слідом за бойовим «собратом». І для Галі всі вони відразу ж стали ворогами. Особистими, заклятими. Разом із отаманом Козієм. Він же, Батя цей, відмовився покарати мародерів. Я розумів його. Якщо вже справедливість — то око за око. Когось мали покарати — тобто стратити. Але Галиного чоловіка не повернеш. А хороший козак — живий козак. Кожен боєць — на вагу золота… Одним словом, послав батько міста тітку Галю куди подалі.