І даремно…
Вона обладнала собі нору на горищі напівзруйнованої багатоповерхівки. Потрапити в її лігво було вкрай непросто. Ми в цьому й самі тепер переконалися. Треба було піднятися аж під дах і пройти практично через весь будинок — через занедбані квартири, в яких навіть досвідчений слідопит не відразу знайшов би таємні двері.
Галя вела тепер нічний спосіб життя, рідко виходячи зі своєї нори. Її зовнішність стала швидко змінюватися. З привабливої сильної жінки вона перетворилася на безформну — і безжальну — гору плоті, грозу пацюків.
А потім вона почала збирати в місті безпритульних дітей. Своїх у неї не було. Зате чужих тепер аж четверо. Виховувала вона їх по-своєму. Вчила стріляти з рушниці. Метати ножі. Битися, застосовуючи підлі вуличні прийоми. Наприклад, один із дітей непомітно ставав навпочіпки за спиною обраної жертви. Інший штовхав її. А решта накидалися з палицями. Перемога маленької зграйки шакалів навіть над сильним і великим хижаком була гарантована.
Малюки спритно поводилися з ножами й заточками. Яким би непомітним і спритним не був щур, вони з першого разу могли пришпилити його до землі. Один короткий свист — і вже є м’ясо на вечерю. Так, це правда. Хочеш бути непомітним — доведеться їсти й пацюків. Галя вміла чекати. Переживати труднощі. І навчила цьому прийомних дітей. Їсти що трапиться. Спати, де ніч застане. Уміти зігрітися в найлютіший мороз.
І все це — для того, щоб помститися. До страшної помсти засудила тітка Галя отамана цього міста. Коли наш Капсюль зрозумів, що об’єктом помсти був Батя, відразу повеселішав. Він зрозумів, що потрапив туди, куди треба. Очі Іскри були вологими. А очі Капсюля блиснули завзятим вогником. Він підморгнув мені. Мовляв, «не все втрачено, скомороше!»
По спині в мене пробігли мурахи, коли тітка «Гхаля» сказала: «Я почекаю, поки вони виростуть. Головне, щоб він дождався», — і глянула на стіну. І я роздивився там те, чого не помітив одразу. На стіні дитячими карлючками був намальований товстий бородатий мужик, у якого з живота стирчало шило з дерев’яною ручкою. Вогник скіпки освітлював його не повністю. Від непевного тремтливого полум’я здавалося, що людина б’ється в конвульсіях. Коли розумієш, що милі дітки можуть увігнати таке ж шило кому завгодно, стає якось недобре.
Ця Галя була дуже схожа на жінку, яка написала заповітного листа, що його я носив у торбинці:
«Чуєш, брате… Мені дано так багато й так мало. Навколо мене дикуни. Але безформні складки на моїх стегнах і на моїх ногах викликають огиду навіть у мого нечесаного вошивого чоловіка. Про таке в нас не заведено писати. Але мені вже все одно. Тут не діють наші правила й закони. То чому я маю їх дотримуватися? Моє обличчя, як ти знаєш, схоже на чоловіче. І якби в мене росла борода, то я була б схожою на самців дикого народу, поруч із вождем якого я опинилася. Повір, це правда. І я пишу її тут тільки для того, щоб ти зрозумів, на яку неймовірну брехню я зважилася. І шлях моєї брехні я пройду до кінця. Від альфи до омеги. Що б не сталося…»
Треба було відпочити. Занадто виснажили мене пригоди цього божевільного дня. Тітка Галя розгорнула вздовж стін чотири вузькі матраци.
— Падайте сюди! І спати! — звеліла беззаперечним голосом. Та ніхто б і не відмовився від пропозиції витягнутися на чомусь м’якому й розслабитися хоча б на кілька годин у солодкому забутті.
— Олю, ти заступаєш чергувати, — продовжувала роздавати розпорядження господиня. — Миколко, наступна вахта — твоя.
Але я не зміг швидко заснути. У кімнаті продовжувала горіти чи то свічка, чи то скіпка. Розмірений глухий стукіт металу об стіну нагадував мені, що Оля поруч. Мовчазна дівчинка кидала в стіну ножа — мабуть, щоб не заснути. Він досить точно потрапляв у зображення, що нагадувало портрет господаря цього міста.