Проте ритм ударів заточки об стіну був настільки рівномірним, що врешті-решт я провалився у м’яку перину сну. Вона була точно м’якшою за мій матрац.
Мені снилася Іскра. У снайперському вбранні. Уся в сіро-зелених нитках. Схожа на порослий мохом химерний корінь дерева. Та ось вона почала знімати свій потворний комбінезон, і з волохатого спецодягу з’являється спершу одне біле плече, потім друге. Її шия відкрилася раптово й несподівано. Спочатку вона стояла спиною до мене. Потім повернулася, одночасно стягуючи до пояса комбінезон. Це нагадувало перетворення личинки на прекрасну комаху: так метелик залишає свій кокон, дивуючи світ здатністю ховати красу в безформній сірості.
Я бачив лінії її тіла у приглушеному жовтому світлі, відбитому круглим щитом повного місяця. Я слухав шелестіння рудуватого волосся, що розтікалося по спині. Я дивився на Іскру й на жовтий диск, і мені здавалося, що на світлій поверхні небесного тіла теж зображений метелик. А може, це тінь від знайомої незнайомки, що так химерно, всупереч усім законам світобудови, падає на джерело нічного світла. Іскра-метелик раптово повела оголеними плечима і — я вже й не знаю, як це сталося — за мить опинилася поруч. Я відчув теплу хвилю енергії, яку випромінювало її тіло. Я бачив, що на ній нічого не було. Геть нічого. Своїми стрункими стегнами вона торкнулася моїх колін. Мій погляд обережно подорожував униз по улоговинці на її спині, очікуючи побачити щось неймовірне в кінці цієї дороги насолоди. Але вона раптово розвернулася до мене грудьми, і її рожеві соски, як маленькі зірочки, дали мені підказку, що робити. І я, поклавши її в обійми, торкнувся губами її губ. Ноги Іскри міцно обвилися навколо моїх. Стегна взяли мене в полон і не відпускали. Від солодкої напруги я застогнав… І прокинувся. Та так швидко, що почув той власний стогін.
У кімнаті було тихо. Ніхто не метав ножа у стіну. Олю змінив брат. А він був, схоже, менш схильний відточувати підступну майстерність убивці. Або ж володів нею вже настільки досконало, що не потребував тренувань.
Тітка Галя хропіла в дальній кімнаті. В її хропінні чітко чулося гортанне «гхе», властиве ростовцям. «Про що я думаю!» — запитав я себе з докором. І тут я побачив дещо, від чого гарячий потік крові облив мене зсередини.
З Галиної кімнати стирчали голі п’яти. Звичайні, з жовтуватими мозолями й чорними цятками бруду та пилу. Нічого особливого. Крім того, що їх було чотири. Дві більші стопи — пальцями вниз. Вони інтенсивно рухалися, здригаючись. І дві менші — пальцями вгору. Широко розведені, вони час від часу шукали опори на брудній підлозі. З темряви долинав свист і придих звіра на ім’я «бажання». А коли звір наситився, чотири ступні витягнулися, завмерши. Знову запанувала тиша.
Раптом із темряви кімнати матеріалізувався торс — худий і миршавий. Коли він був обвішаний боєприпасами, то виглядав значно страшнішим і переконливішим. Зараз же постать нагадувала голодного бездомного собаку, а не грізного пса війни, повелителя степових вовкодавів. Капсюль посміхався. Він був задоволений. Розпроставши хиряві плечі, він зачекав, поки з темних надр з’явилося інше тіло. Жіноче. Капсюль обійняв жінку, накривши її плечима. Так кажан затуляє самого себе тонкими крилами.
Він запитав її: «Добре?»
Жінка ледь хрипко відповіла: «Добре».
Це був голос Іскри. А чий же ще?
Я відвернувся до стіни. Шкода, що Оля чи Коля не взялися знову за нічні вправи з метання заточки. Хотілося, щоб їхньою мішенню став не намальований отаман Козій, а хитрий і нахабний мавпій Капсюль. Мені цієї миті було геть начхати на те, що кодекс мандрівного скомороха передбачає відмову від жорсткості, жадібності та хапального рефлексу ображеного власника. Ця жінка — не моя. І ця ніч — не моя.
Я прокинувся пізно. Визначити час доби в цій квартирі неможливо. Вікна наглухо зачинені дерев’яними стулками. Навіть найменші щілини, через які могло пробитися сонячне проміння, господиня затулила рядном. У квартиру, проте, долинав шум вулиці та щебет птахів. І цей акустичний феномен не міг не тішити. Хоча б тому, що завдяки звукам зовнішнього світу можна було приблизно визначити, день за вікнами чи ніч.
Отже, світ зустрів ще один світанок. Тітка Галя, Іскра й Капсюль сиділи за столом і пили чай. Я ще вилежувався на матраці. Де в цей час був Сірий, неважко було здогадатися за звуком води, що водоспадом лилася з відра.