— І як у неї цей нужник ще працює, — дивувався він. — Там весь стояк, напевно, гівном забитий. А в квартирі не смердить.
— Сифон, — пояснив я. — Великий винахід давнини. Вигин труби і повітряна пробка.
— A-а, ясно, — здогадався він. — А в нас у селі просто дві дошки й дірка. Як у тюрмі. Напевно, тому й запах.
— Напевно, — погодився я механічно. Особливості конструкції санвузла на батьківщині фермера мене не дуже цікавили.
Зауваження фермера почув і Капсюль, але це йому не зіпсувало апетиту. Він пив чай і заїдав його залишками картоплі з бездонного залізного казана. Уривки розмови людей за столом змусили мене замислитися.
— Каналізація веде до міської управи. Але я не впевнена, що ви так от запросто пройдете від нашого будинку до ставки Козія. Застрягнете.
— Чого це ми застрянемо? — поцікавився Капсюль.
— «Чого-чого»! — передражнила його Галя. — Метрова труба йде тільки до площі. А від площі й до управи — сантиметрів п’ятдесят.
— Так нахилимося і проповземо, — невпевнено запропонувала Іскра.
— Куди ти там проповзеш, нещастя! — зареготала Галина. — Там багнюка до половини. Сміття. І пацюки. Поки повзтимеш, носа огризуть. Хочеш?
— Н-ні, — відповіла дівчина, сумно шморгнувши тим місцем, яким могли зацікавитися сірі гризуни.
— Але це ще не все. Там, де труба метр у діаметрі, теж не все гаразд. Козій дав команду підірвати колектор. І його бабаї із задоволенням виконали цей безглуздий наказ.
— Так, — грюкнув долонею по стільниці Капсюль. — Нам треба туди йти. Хоч-не-хоч, а доведеться. Нема Козія — нема проблеми. Поповземо.
Господиня анітрохи не здивувалася такій дивній реакції нашого мавпія. Я був майже впевнений, що Капсюль уже встиг розповісти Галі все про нашу групу. Хто ми такі. Навіщо пробралися в місто.
Галя довго й пильно дивилася в очі Капсюля. Мовчала. Хмикала чи то прикро, чи то схвально. Втягувала, немов велика тварина, носом повітря. Здавалося, рохкала й гарчала. Щось негаразд у неї було з носоглоткою, мабуть. Але що мені до цього? Мене цікавило лише, як ми виберемося з міста. А Капсюль не зробив жодних висновків із наших пригод і хотів ще глибше зазирнути в кролячу нору. У колектор зі щурами. Я в підземелля не хотів. Та від мене зараз мало що залежало. І тому я уважно слухав їхню розмову.
— Не пролізете, хлопці, — спокійно заперечила тітка Галя. — Тобто, пролізете. Але не ви.
— А хто ж? — нетерпляче спитав її Капсюль.
— Мої хлопці пролізуть. Мої орлята.
— Через трубу з пацюками?
— Там, де ви застрягнете, вони легко зможуть пройти. Та ще й усіх тварюк звідти виженуть.
— Як? — вирвалося в Іскри.
— Легко, — урочисто парирувала тітка. — Ану, розбишаки, йдіть сюди!
Вихованці таємної школи помсти виступили звідкись із тіні. Виявилося, вони весь час були тут, поруч зі столом.
— Усі чули? — запитала Галя.
Діти, вишикувавшись у солдатську рівну шеренгу, кивнули.
— Хочете помститися?
І знову помножений на чотири знак згоди.
— Стривайте, — не витримав я. — А як же вони до площі по трубі пройдуть?
Змовники за столом не очікували, що я встрягну в балачку. Їм це не сподобалося. Чути голос розуму не завжди приємно. Але завжди корисно.
— Не знаю, де там ця ваша площа і де управа, — поспішав я пояснити свою думку, — але ви ж кажете, що труби перед площею підірвані. Отже, не так уже й важливо, хто туди полізе, дитина чи дорослий. Усе одно він упреться в завал. У тупик.
— А якщо залізти в люки на самій площі? — запитав невиразно фермер.
— На площі? Порожній? Та ти з глузду з’їхав, село! Щойно відчиниш люк, тебе тут же заметуть козачки! — грубо відповів я йому.
Нахабна посмішка зійшла з непривабливого обличчя Галини. Ніхто не наважився сказати мені й слова всупереч. Бо я мав рацію.
— Я не можу зірвати всю операцію! — раптом закричав Капсюль. — Так близько до мети! І що? Усе до дідька? Козій, сучара живучий, усе передбачив!
Вони думали, що рішення нема. А я думав, що безвихідних ситуацій не буває. Так само думала Іскра. Адже це вона сказала:
— Я знаю що робити. Скажи мені, Яне, ти ж раніше знав Козія?
Спокійно так сказала. Неголосно, але рішуче.
І я знав, що вона запропонує. Відчув здалеку. Відчув «запах» її думки — і він мені не сподобався. А як може сподобатися роль убивці й брехуна? Навіть убити негідника — для нас табу, заборона. А якщо для цього треба ще й обдурити людину, то такої провини братство скоморохів не прощає.
Обдурити треба було сотні людей.
— Яне, ти повинен це зробити.
Так, я знаю. Вона зараз скаже, що від мене все залежить. І її життя — теж.
— Ти, Галю, кажеш, що на порожній площі не можна відчинити ці кляті люки? — Іскра ніби міркувала вголос. — А якщо не на порожній? Якщо буде натовп? Людей п’ятсот? Або, ще краще, тисяча п’ятсот?