— Тоді… не знаю, люба… Тоді, певно, є шанс…
— Якщо є шанс, то до роботи, Яне! І ти, Капсюле, теж. Як кращий учень скомороха.
— Що будемо робити, Іскро? — з нашого ватажка немов вітром здуло командирську пиху.
— Що робити? Влаштовувати сором. Тобто виставу вашу. Так, Яне? Я не помилилася в термінах? Як ти гадаєш, скоморохові, який лікував отамана, дозволять виступати на площі?
Я кивнув.
— Ми будемо розважати цей народ. Лікувати його від посттравматичного синдрому. А заодно заговорювати зуби.
— Нас знайдуть, Іскро. Відразу ж, — тихо зауважив Капсюль.
— Не відразу. Ми зворохобимо людей. А потім сховаємося в натовпі. До роботи, скоморохи.
Іноді жінка помиляється. Але в яких конкретних випадках, точно ніхто не знає. Тому краще не сперечатися з жінкою. Ніколи. План Іскри був чистісінькою авантюрою. Імпровізацією з високою ймовірністю повернутися зі стану Козія не зі щитом, а на щиті. Або не повернутися взагалі. Я не хотів коритися Іскрі. Після її ніжного «добре», приглушеного обіймами Капсюля, я просто лютував від безпричинних ревнощів. Мені було сумно й прикро, як дитині, що вчепилася в чужу іграшку, коли по неї прийшов справжній господар. Однак я розумів, що Іскра була нічиєю іграшкою. Тим більше, вона не була моєю. Вона сама обирала, з ким бути й кого любити. Вона не дала мені й найменшого приводу думати, що я її цікавлю. Як чоловік. Як партнер для сексу. І, більш того, я ж теж зовні нічим не виявляв свого чоловічого інтересу до неї. То якого ж дідька я лютую?! Хай там як, у кожному чоловікові іноді прокидається хлопчисько — і щоразу невчасно. Я зміг себе заспокоїти, тільки глянувши на ситуацію збоку. Ширше, як то кажуть. Щоправда, для цього довелося занадто вже зануритись у глибини власного «я». А коли я виринув звідти, то виявилося, що все вже вирішено. Ролі давно розписано. Виконавців призначено. Костюми роздано. Ризиковане шоу доведеться починати мені.
Перед тим, як остаточно погодитися з Іскрою, я крадькома розгорнув сувій давнього пергаменту і ще раз прочитав знайомі грецькі слова: «Чим більше відкидає світ такого виродка, як ти, тим більшими злочинами доводиться мостити дорогу брехні, якою ти йдеш до великої мети».
Розділ 9. Видовище має тривати
«Ось вам збитню мого! Медового!»
У натовпі роззяв бродили продавці хмільного напою. Обірвані й задерикуваті, вони чіплялися до глядачів рідкісної тепер вистави мандрівних артистів. І взимку, й улітку збитенники ходили в довгих сірих пальтах, наскрізь просочених спиртом і потом. У кожного за спиною був прикріплений жерстяний бак відер на двоє, з чайником збоку. А на поясі бовталося ціле гроно металевих кухлів. Тому, хто хотів звеселитися, досить було кинути збитенникові кілька мідяків, і він, знявши з пояса кухоль, повільно нахилявся всім корпусом. Бак нахилявся разом із ним, з крана текла схожа на бітум густа рідина. Над кухлем піднімалася гаряча пара. Повітря наповнював гострий аромат алкоголю й забуття.
— Тебе як звуть?
— Серьожа…
— Ну, Серьожо, в тебе й рожа!
Сміх, незлобива лайка, стусани кулаком у плече. Грубі балачки закипали то тут, то там, але не вихлюпувалися через небезпечний край і не обпікали дотепників, які змагалися словами. Людське море на головній площі вирувало в незрозумілому очікуванні. А коли чоловік, перетягнутий навхрест кулеметними стрічками, скочив на дерев’яний поміст, ураз змовкло.
— Ростовські! — гукнув він. — Слухай сюди!
Площа слухала. Глашатай розгорнув довгий заяложений сувій.
— Підступні та підлі сили «кротів» атакували південну околицю Ростова! Про це ви знаєте. Ворог застосував важку бронетехніку і стрілецьке озброєння. Атака була наглою та несподіваною. Її мета з’ясувалася після того, як снайпер супротивника збив спостережний «дрон» над першою лінією нашої оборони. Ви знаєте, якою була мета підлих, як сама їхня назва, «кротів», хай упаде на їхні голови токсичний дощ?
— Ні! — в єдиному пориві закричали збитенники та їхні клієнти.
— А мета їхня, — продовжував глашатай гучним, як ієрихонські труби, голосом, — ясніша за сонячний полудень. Проникнути в головний штаб Всевеликого війська Донського і, таким чином, захопити столицю нашої козачої батьківщини — місто Ростов!
— Ганьба… ганьба… ганьба… — засичали десятки голосів серед натовпу. На площі було повнісінько шпиків, які за сумісництвом спрямовували народний гнів у потрібне русло.
— Га-а-ди-и-и! — завив народ. — Уб-и-ивці-і-і!