Гумова петля боляче стискала зап’ястя. Плечові суглоби страшенно боліли. Істота потягла петлю на себе, і я збагнув, що мені треба встати. Я ледве підвівся на ноги і в очікуванні наступної команди понуро дивився в землю. Замість команди був удар, не дуже сильний, зате цілком зневажливий. Я без зайвих слів здогадався, чого від мене хочуть, і рушив уперед зораним вибухами полем. Мені б подумати про те, як урятуватися, як виплутатися з ситуації, — раз той, хто несподівано полонив тебе, не йде на контакт. А я чогось думав про книжки, залишені в грязюці. Перлини знань у багні війни. Там був невеличкий томик Пушкіна, гарне видання «Одіссеї» з коментарями, «Кобзар» російською з ілюстраціями самого автора та кілька корисних книжок із психології, філософії та соціології. Усі незліченні скарби, якими «кроти» розрахувалися зі мною за те, що я вилікував їхнього вожака. Носити «Кобзар» із собою — то краще тримати гранату без чеки. Але неписемні «кроти» так і не збагнули, чим вони мені відплатили. А мені чомусь шкода було позбутися небезпечної книги. Та й картинки в ній, чесно кажучи, діяли магічно, — заспокоювали нерви, налаштовували на філософський настрій. Так, і ще дещо. Дещо дуже важливе, загорнуте в шматок просоченої шкіри. Те, чого просив не загубити Коля Бурят — за жодних обставин.
Мене підвели до тієї ями, в яку я стрибнув на початку. Я помітив, що листя на її дні тепер майже не було. Смик-смик! Зап’ястям стало боляче. Це сигнал зупинитися. Ну то що ж, досить жалкувати за книжками. Треба встигнути пожаліти себе, поки є час. Брязнув ніж — і серце моє обважніло, стиснувшись од страху в грудку. Яма зяяла страшно й байдуже. Холодне лезо торкнулося моїх зап’ясть, і гума, вдаривши наостанок по розідраній шкірі, злетіла з рук. Що це має означати?
Я сторопів.
— Чого стоїш? Помагай!
Голос за спиною. Моя свідомість від подиву зависла, як дрон над полем. Голос був жіночим. Низький, глибокий і, разом з тим… ніжний. У давнину такі голоси називали мудрим чужоземним слівцем «контральто».
— Ти геть глухий? — спитав голос роздратовано.
Я обернувся й побачив його власницю. Втім, якби не голос, зрозуміти, що переді мною жінка, було б неможливо. На ній була снайперська накидка типу «кікімора», обвішана листям. Воно здавалося мокрим. А разом із жінкою дуже вже нагадувало ту саму купу, де я намагався сховатись. Так і є, це ж те саме листя! Ось чому мені здалося, що під ним — щось тверде. Оце так!
— Нам слід поспішати! — сказала «кікімора».
— А що треба робити? — запитав я. То були перші слова, які я зміг вимовити за весь час нашого «знайомства».
— Ось ця штука. Мені треба донести її до наступної позиції, — відповіла вона, махнувши рукою на довгу трубу, що лежала на дні канави. Я стрибнув униз і потягнув її на себе.
— Що, важка? — засміялася «кікімора», підставивши плече з іншого боку труби. І ми пішли в бік обгорілих дерев.
Звісно, «пішли» — це не те слово, яким можна описати біг підтюпцем глинистим ґрунтом, коли в плече впирається двадцятикілограмова труба, а в спину дихає якийсь гібрид плакучої верби й снігової людини. Обгоріла лісосмуга була далеченько від поля. Пробіжка виявилась довгою і втомливою. Сорочка під бушлатом швидко просякла потом. Коли ми опинилися під деревами, мені закортіло чимдуж скинути бушлат, та я цього не зробив, слушно вважаючи, що ситуація кожної миті може змінитися. А за будь-якої зміни обставин усе, що маєш, краще мати на собі. Я тільки розстебнув комір і відкинув поли бушлата, аби сорочка швидше висохла. Моя повелителька-«кікімора», зауваживши яскраві кольори мого вбрання, без жодного сумніву, здогадалася, хто я насправді. Жива купа листя зареготала.
— Я мало не застрелила скомороха! Я ж думала, ти — лазутчик укрів.
— Чого ти так подумала? — обережно поцікавився я.
— А що ж мені, по-твоєму, було думати, коли я бачу в токсичній канаві, як самотній придурок спостерігає за дроном?
Я ніколи не бачив лазутчиків із того боку Стіни. Чував, що вони є. Але ніколи не бачив. Певно, десь так і виглядає шпигун: самотній придурок серед отруєних окопів.
— Сідай, — скомандувала «кікімора». — У мене мало часу. Те, що мало часу «в неї», а не «в нас», якось засмучувало. Схоже, що вона не бере мене до уваги, а тому моя доля, незважаючи на досить мирний тон розмови, залишається неясною. На землі, під ногами, лежав важезний предмет, який я тягнув на собі. Я зміг нарешті його роздивитися. То була рушниця неймовірних розмірів, хоча, якщо судити з конструкції затвора, доволі примітивна.