— Так-так, легенько, — підтримувала її інша.
Мавпій стрибав по сцені. Фермер теж перестав крутитися й почав повторювати рухи за Капсюлем. Бійка, як вирва, затягувала в себе все більше глядачів. Спостерігачі намагалися заспокоїти натовп, але не могли. Лише одиниці продовжували витріщатися на сцену, на якій, човгаючи стоптаними черевиками, крутився лише один скоморох. Тобто я.
— Не хвилюйся, Яне! — підморгнув мені Капсюль, стрибаючи. — Усе під контролем. Дамо цьому збіговиську розслабитися! І Сірий так думає. Правильно, Сірий?
— Ага, — посміхнувся фермер. Його лице стало червоним від інтенсивного руху і адреналіну.
Тимчасом Іскра з Ваньком шукали вхід у колектор, по якому можна дістатися до резиденції Козія. Їх прикривали Коля й Оля — вони стежили за тими, хто з цікавістю роздивлявся в усі боки. А Іринка крутилася поблизу забіяк, готова будь-якої миті відвернути увагу юрми — якщо раптом хтось запідозрить, що троє дітей і доросла дівчина поводяться дещо дивно як для майданних роззяв.
Вони знайшли колодязь за покинутим складом. Бетонне кільце височіло над бруківкою на півколіна. Зверху лежала сіра потріскана плита з діркою посередині. У неї й пірнув Ванько. З-під землі тягнуло вогкістю й небезпекою. Івана не було кілька хвилин. А коли пшеничне волосся хлопчака знову з’явилося над отвором, Іскра зітхнула з полегшенням.
— Ну що там? — запитала вона.
— Нічого, — відповів той. — Усе, як Галя сказала.
— Тобто? — знову захвилювалася Іскра.
— Ну, як? Усе просто. Я проповзу. Ти — ні.
— Ні, так не можна, — вирішила Іскра. — Я полізу з тобою в колектор.
Але здійснити свій план Іскрі не вдалося. Поруч, як із-під землі, виріс козачий патруль.
— Гей, стійте! Ви куди? — суворо крикнув один із патрульних. А другий схопився за автомат.
Поки Іскра метикувала, що робити, вона втратила час. Це зрозумів Ванько. Він знову зник у колекторі, сховавшись від патруля. А Іскра лишилася стояти, де стояла.
— Та ти шпигунка! — вигукнув чоловік з автоматом. Ще мить — і він натисне на курок. Але цього не сталося. Обидва козаки, глухо скрикнувши, впали на коліна. А потім випустили із зашкарублих рук зброю і вткнулися лицями в пісок. У спинах в обох стирчали заточки. Оля й Коля, вигулькнувши з-за цегляної стіни, діловито висмикнули з тіл свої смертельні інструменти.
— Автомати брати? — спитали вони вражену Іскру, і та, з подиву забувши всі пристойні слова, лише заперечно похитала головою.
— Тоді драпаймо звідси, — запропонували Іскрі підлітки, і вона побігла слідом за ними в напрямку натовпу, що лютував і веселився.
— А як же Іван? — кинула вона на бігу.
— Впорається, — махнула рукою Оля. — Не вперше.
«Що значить “не вперше”?» — промайнула у снайперки думка. Досвідчена Іскра спершу розгубилася, але змогла опанувати себе. Вона продиралася крізь юрму до сцени, щоб повідомити нам, що сталося за складом. Їй потрібно було знати, як діяти далі. План доводилося міняти на ходу. Але від мене вимагалося небагато: продовжувати танцювати, відволікаючи увагу натовпу. Хоча натовпу явно більше подобався Капсюль. Коли Іскра дісталася врешті сцени, він зіскочив з помосту, продовжуючи свої кривляння і підстрибування.
— Капсюле, вони порішили козаків, — сказала вона неголосно.
П’яний натовп верещав, бився, співав пісні, плескав у долоні. І пив, пив, пив дедалі більше. Безплатний сир буває тільки в мишоловці. А дармовий збитень на центральній площі розливають із руки самого отамана Всевеликого війська Донського! І нічого не просять взамін. Тільки пити. Ревно. Безпробудно.
— Голосніше говори. Не бійся! Вони в екстазі! — гукнув Капсюль.
— Наша шпана порішила патруль! — закричала дівчина.
— А Іван?!
— Поповз колектором до резиденції Козія! Сам!
Командирові нашої банди знадобилися секунди, щоб оцінити ситуацію. Навіть якщо Ванько успішно добереться до адмінбудівлі самотужки, то як він зорієнтується в незнайомому місці? Як знайде, де кабінет Козія? Відправляти Олю й Колю слідом за ним було майже марно. Занадто багато часу минуло відтоді, як хлопчисько пірнув у ту трубу. Але йому треба допомогти. За будь-яку ціну. На цей випадок у нас алгоритму дій не було.
А Ванько в цей час, щосили працюючи ліктями й колінами, повз уперед бетонним тунелем, у якому будь-який чоловік — якщо він не карлик — одразу ж застряг би. На поясі у хлопчини висів набір інструментів вправного майстра заплічних справ. Спочатку ножі, заточки, гачки, стилети чіплялися за бетон, але він спритно закинув їх за спину і продовжив швидко рухатися вперед. Перед його замурзаним личком час від часу з писком пробігали нахабні щури. Але Іван і сам був нахабою. Не поступаючись мешканцям підземної труби в спритності, він вперто наближався до своєї мети, — а мета й гадки не мала, яка безжальна, але непомітна загроза підступає до її лігва. До лігва Всевеликої отаманської пихи.