Спершу в тунелі було просто сиро. Потім з’явилася брудна вода. Вона з кожним подоланим метром прибувала, поки нарешті наполовину не заповнила прохід. Іван спробував лягти на спину, щоб губи й ніс стирчали над її поверхнею. Вдалося. Та хлопчина невдовзі відчув: дихати можна, а рухатися вперед — ніяк. Тоді він зняв із пояса один із ножів, висмикнув його з піхов. У піхвах був отвір. З внутрішньої кишені Ванько дістав мундштук і приєднав його до цього отвору. Дихальна трубка була готова. Стиснувши мундштук зубами, він спробував повзти далі. Виходило, хоча дещо повільніше, ніж без трубки. Піхви вирішили частину важливої проблеми: тепер хлопець міг, рухаючись під водою, дихати й розуміти, де саме він перебуває і чи далеко йому ще до мети.
На одному з поворотів колектора лазутчик застряг. Його лікоть підвернувся так, що будь-який рух уперед завдавав неймовірного болю. Хлопець спробував дати задній хід. Теж не вийшло. Смертельні знаряддя на поясі волочилися за ним, тож коли він почав задкувати, вони вперлися в бетон. Ні туди ні сюди. Іван думав недовго. Він одним рухом вільної руки розстебнув пояс і відповз назад. Підвернута рука звільнилася. Можна було спокійно подолати складний поворот і повзти далі. Але — от невдача ж! — надіти знову пояс з інструментами не вдавалося. Без набору своїх залізяк Ванько не міг виконати завдання, заради якого його послали у штаб Козія. І все ж хлопчисько продовжив свій шлях уперед.
Капсюль, стрибаючи біля сцени, махнув мені тричі. Це означало форс-мажор. Я зняв ковпак із дзвіночками, голосно труснув ним над натовпом. Для всієї нашої групи, включно з дітьми, це був сигнал загального збору. Коля й Оля, схопивши за руку Іринку, пробивалися до нас. Шпики не могли не звернути увагу на трьох стурбованих підлітків серед юрми п’яних і розслаблених дорослих. Мені було добре видно, як кілька людей, орудуючи ліктями, рушили за нашими юними помічниками.
Вони ще не дісталися нас, коли Капсюль, вискочивши на сцену, гукнув:
— Козаки, безплатний збитень скінчився! Любо вам це?
Шпики остовпіли. Збитенники завмерли.
— Та ти що-о-о!!! — заревла юрба.
І слідом стало моторошно й тихо. Навіть бійка припинилася.
— Так любо вам чи не любо? — горлав Капсюль.
— Не-лю-бо!!! — потрійний крик розірвав повітря над площею.
Чомусь Капсюлеві повірили. Незважаючи на сичання під’юджувачів: «Він усе бреше». Збитенники запевняли, що збитень — продукт загальнодоступний і безплатний, але в котрогось із них уже помітили торбу з дрібними ростовськими грошима. Торговця тут же взялися нагороджувати стусанами, гарненько гепнули ним об землю, відібрали заплічну каністру, а заодно й гроші з торби.
— Ну, хлопці, або пан або пропав, — весело сказав наш бандит і знову загорлав: — Забирай, народ, у них збитень, поки вони не відняли останнє!
Його послухалися. Даремно збитенники щось белькотали. Ніхто їм не вірив.
Народ так хотів дармового збитню, ніби це була остання нагода напитися. Сперечатися з п’яною юрбою — все одно, що плисти проти хвиль, які несуть тебе на скелі. Куди б не вигріб, шансів мало. Майже немає. Капсюль це розумів. А шпики — не надто. Коли вони вихопили зброю й почали стріляти в повітря, щоб утихомирити юрму, це справило зворотний ефект. Простий козацький люд видирав зброю в поплічників Козія й розбивав їм обличчя в кров. Тепер їм згадали все. І комендантську годину. І недавній голод. І пограбовані квартири. І зниклих рідних. Люди, яких щодня доводили до тваринного стану, нарешті випустили пару. Тепер ними правив інстинкт хижака, а не покірної овечки. Тріщали чиїсь ребра. Запльованою бруківкою текли струмки крові впереміш із брудом. Пахло збитнем, сечею, страхом, азартом. «Здається, вийшло», — розчервонілий Капсюль, відчувши себе повелителем цього хаосу, весело стрибав на сцені. Він уже знав, що робитиме далі.
Весь мокрий, тремтячи від холоду, Іван дістався вузького колодязя, який вів кудись угору, і схопився за залізні скоби-сходинки. Деякі розсипалися в нього в руках. Криницею не користувалися вже давно. І це було добре. У Ванька з’явився шанс непомітно прокрастися в резиденцію Козія. І він не мав жодних сумнівів, що колодязь приведе його прямо туди.
Він не думав, що над колодязем цілком може виявитися приміщення, яке добре охороняється. Або навпаки — наглухо забетонована кімната, звідки не вибратися. Наш шпигун був упертим і довіряв своїй удачі. Вона його не обдурила й цього разу.