Вертикальний тунель вів у занедбану бойлерну. Іван у темряві знайшов оббиті іржавим залізом двері і кілька разів смикнув їх. Двері були забиті з того боку. Тоді хлопець спробував штовхнути їх плечем. Двері не піддалися. Але скрип цвяхів підказав, що варто докласти більше зусиль — і вони розчахнуться. Один, два, три!!! Кілька ударів плечем — і двері, з виском і скрипом, розчинилися. За ними цілком могли бути озброєні люди. Але хлопчикові знову пощастило. Отаман, дізнавшись про бунт, усіх охоронців розставив знадвору.
У резиденції було тепло. Навіть жарко. «Ти ба, — подумав Іван. — Жирують, гади. Гріються».
Народ, підбурюваний Капсюлем, з площі рушив до резиденції. Жива ріка повнилася десятками нетверезих потічків із прилеглих вулиць. У людей можна забрати все, але не збитень. Інакше може спалахнути бунт. А бунти закінчуються революціями, на чолі яких стоять останні негідники. Ось як зараз. У нас була одна мета — дістатися до Козія, аби покінчити з козаками. А в цих людей трохи інша — накачатися оковитою, щоб осміліти. А вже потім — теж дістатися до Козія.
Люди озброювалися, чим могли. Дехто розмахував обрізками залізних труб або арматури. Хтось тримав важкі меблеві ніжки, ще хтось — видовбував камені з бруківки. Під гарячу руку розбишак часом потрапляли козачі патрулі, і коли вони зникали в юрмі, арсенал бунтівників поповнювався стрілецькою зброєю. Ріка гніву наближалася до штабу отамана.
Не варто недооцінювати роль особистості в історії. Тим більше, такої сумнівної, як Капсюль. Але в історії ростовського бунту роль його особистості вже не мала особливого значення. Натовпу вже не був потрібен ні ватажок, ні підбурювач. І ми, прагнучи стати непомітними, знову накинули потерті бушлати на свій барвистий одяг. Коли потік людей дістався начальницької будівлі, де сидів і вершив долі людей Козій, у вікна його резиденції полетіло каміння й ніжки від зламаних меблів. Скло жалібно брязнуло. З розбитих вікон визирнули дула автоматів. Вивергнули свинець і вогонь. На бруківку впало кілька поранених. Їхній стогін ще дужче збурив криваві інстинкти натовпу, і він грізно посунув на двері резиденції.
Вислизнувши з бойлерної, Ванько акуратно поставив двері на місце — бути випадково виявленим не входило в його плани. З боку площі гарчав розлючений натовп і сухо тріщали постріли. Всі охоронці були біля вікон, що виходили на площу. Козаки стріляли в нападників, то лаючись, то перепитуючи одне в одного, де можна поповнити боєкомплект.
Хлопець зрозумів, що він сам, без підтримки. Але страху не було. Лише азарт і цікавість, властиві дітям. Він зовсім не відчував небезпеки. І навіть перспектива бути спійманим його не лякала. В Івана не було зброї. Крім, хіба що, порожніх піхов, через які він дихав під водою в тунелі. А порожніми піхвами в дитячій руці навряд чи налякаєш жорстоких козаків, обвішаних серйозною зброєю, як вереснева яблуня соковитими плодами.
Притискаючись до стін, Іван ковзав коридором у напрямку до центральних сходів. У давніх адміністративних будівлях такі обов’язково були. Вони зазвичай піднімалися від входу, ведучи відвідувача вище й вище. А приймальня головного міського начальника була якраз навпроти сходового прольоту. Її ні з чим не можна сплутати. Найширші кабінетні двері підказували прохачеві, що він іде правильним шляхом. Іван таких тонкощів забутої бюрократії не знав, але як для десятирічного хлопчика був надзвичайно тямущим і вмів міркувати логічно. Піднімаючись на другий поверх, він побачив саме такі двері. На жовтій дерев’яній поверхні ще збереглися сліди лаку. А масивна ручка одним своїм поважним виглядом наче казала прохачеві, що йому варто добре подумати, перш ніж штовхнути її вперед. Іван, хоч і не був прохачем, гарненько подумав. Він навіть прислухався до шуму за дверима. І трохи відскочив, коли вони розчинилися, ледь не злетівши з петель від богатирського удару зсередини. Два величезних козаки, вивергаючи потоки страшної лайки, вибігли з кабінету й потягли на горішні поверхи будівлі загрозливе знаряддя на важезній станині. Без сумніву, то була якась зброя, невідома Йванові. Хаос охопив штаб козаків. Озброєні люди бігали сходами вниз і вгору. У коридорах стояв їдкий запах пороху. Вхідні двері тріщали. Козаки були нажахані. Ванько — ні. Холоднокровність — у цьому була його перевага. Як не дивно, але на хлопця ніхто з досвідчених вояків Козія не звертав жодної уваги, хоча його присутність у будинку мала б дивувати.
Він, перетворившись на стиснуту пружину, присів біля дверей, готовий будь-якої миті відскочити вбік, якщо хто-небудь знову з’явиться з-за жовтого лаку. Скакати не довелося. Іван трохи прочинив двері — і прослизнув усередину. Він потрапив до приймальні отамана. Там було накурено. Він побачив розсипані на підлозі патрони, порвані топографічні карти на столі. Ліворуч — ще одні двері. Саме за ними була Іванова ціль. Головна.