У старих кабінетах вельмож двері були подвійними. Людина зачиняла за собою одну стулку й опинялася перед другою. Між двох полірованих шматків дерева. Немов замкнена в шафі. Безпорадний нікчемний прохач не одразу зважувався штовхнути другі двері в начальницькі палати. А може, не варто? А якщо й варто, то просити треба небагато. І обережно.
Іван не збирався нічого просити. Він хотів узяти силою. І хоча сили в нього було небагато, зате хитрості вистачало — щоб забрати в Козія його нікчемне життя. У руках Ванька були піхви, через які можна дихати під водою. Але можна застосувати їх й інакше. Під сорочкою хлопчак мав ще один пояс. Широкий, з численними кишеньками. Він зняв його, повернувся до приймальні й заліз під стіл. Сюди в будь-який момент можуть повернутися козаки — і тоді Йванові буде непереливки. Під столом хлопець швидкими рухами дістав із кишеньок три довгі загострені дротики, загорнуті в промаслений папір. З величезною обережністю Іван звільнив ці дротики від обгортки й акуратним рухом, не торкаючись вістря, вставив один у піхви. Потім виліз із-під столу й рішуче рушив до подвійних дверей. Перші рвонув на себе. Другі різко штовхнув.
Іван блискавично підніс піхви до губ. Зайве казати, що дротики, просочені отрутою, — страшна зброя в руках умілого лазутчика. А Іван, попри свій юний вік, таким і був. Він обвів поглядом кабінет. Тут панувала розкіш, змішана зі злиденністю. Диван із позолоченими ніжками і плямистою оксамитовою оббивкою. Стіл із мармуровою стільницею. На стінах — вигнуті шаблі з різьбленими ручками слонової кістки. Їх було так багато, що можна озброїти цілий ескадрон вершників. На стелі люстра з блискучими цяцьками, схожими на коштовні камені. Крісло з високою спинкою. За кріслом — портрет товстуна в зеленому камуфляжі з кулеметними стрічками хрест-навхрест. В одній руці в нього — червона троянда. В іншій — яскравий прапор Всевеликого війська Донського. Товстун стоїть на башті танка, поставивши ногу в начищеному чоботі на закритий люк бронемашини. Обличчя випромінює одухотвореність і гостинність. Товстун ніби запрошує сісти за стіл… А на столі — брудна рвана ганчірка, яка зображала, мабуть, скатертину. На ній — банка тушонки з написом «Не для продажу». З банки стримить руків’я ножа. Поруч із тушонкою розкидані сірники, недопалки, гільзи від патронів та обгризені риб’ячі кістки. Над хаосом отаманської «скатертини-самобранки» вавилонською вежею височіє пляшка мутного самогону. Але склянок ніде немає. Схоже, козаки без зайвих церемоній пили з горла.
Іван дивився на портрет Козія. Він втупився — очі в очі — у вусаня з червоною плямою троянди в пухкій руці. Він би хотів, щоб така ж червона пляма розповзлася на камуфляжі отамана — не намальованого, а справжнього. Одначе моделі, що надихнула невідомого автора живописного шедевру, у кабінеті не було. Іван тримав зброю, готову будь-якої миті виплюнути смертоносне жало. Але не бачив своєї цілі. Хлопець розвернувся, щоб вийти з кабінету. Зробив кілька кроків у бік дверей — і опинився в міцних обіймах якогось велета.
— Ану, гаденя, кинь свою трубку! Кинь, а то зверну твою курячу шию! — зашипів він самогонними випарами у вухо хлопчикові.
Це був Козій. Господар міста. Звідки він узявся в порожньому приміщенні?
Ванько намагався піднести трубку до губ, але марно. Коли ж зрозумів, що виходу нема, — відкинув трубку якнайдалі від себе.
— Говори, щеня, хто тебе послав? Хто там каламутить народ?
Козій нервував. Зараз він лише віддалено нагадував зображення на портреті. Так, на ньому був камуфляж. Але жахливо заяложений. Штани й куртка різних відтінків. Патьоки жиру на плямистій тканині зливалися в одну велику брудну пляму. На ногах гумові капці. Напіврозстебнута куртка відкривала волохате черево людини, не схильної до стриманості в їжі. Визначити, що пропита червона пика належить чоловікові, з якого малювали вождя, можна було тільки по пишних вусах. На поясі в отамана бовталася важка дерев’яна кобура й радіостанція. Вона вивергала матюччя, звуки перестрілки та дзвін скла.
«Отамане! Батя! — засичала вона раптом майже людським голосом. — Вони йдуть на прорив!»
— Та що за день сьогодні такий клятий! — вилаявся Козій, але нічого рації не відповів. Щоб натиснути на кнопку, йому треба було випустити хлопця, а цього він робити не хотів за жодних обставин.