Ми всі підбігли до Козія й навперебій почали ставити йому одне й те ж запитання: де? Де центр управління дронами? Де центр управління гарматами? Де «серце» вашої військової машини?
Він хрипів, указуючи пальцем на свій кабінет.
— Ні, ні… — вилітали з отаманського рота незрозумілі заперечення. Здавалося, Козій сперечається вже не з нами, а з кимось більш безжальним, кого бачить тільки він.
— Кажи! — трусив його Капсюль. — Усе одно здохнеш за п’ять хвилин.
Він нервував. Гарячково вигадував якийсь вихід із ситуації. І не вигадав нічого кращого, ніж, смикнувши за руку Олю, притягнути її до отамана Війська Донського.
— Дивись, тварюко, дивись! — майже сичав бандит на вухо Козію. — Це твій порятунок! У неї є протиотрута.
Оля спробувала вирватися, заперечно хитаючи головою. Вона не дуже вміла брехати. Але Капсюль цикнув на неї, і вона замовкла. Козій переводив погляд з неї на Капсюля й назад. Він не вірив бандитові, але свідомість, згасаючи, чіплялася за найменшу надію вижити. І він сказав:
— Нема ніякого центру. Тут — нема.
— Як нема? — здивувався Капсюль. — А як же все це літає? Стріляє?
— Я сказав: тут нема, — отаман зробив наголос на слові «тут».
— Тут нема? А де є?! — гримнув на нього Капсюль.
Отаман підвівся на ліктях. Капсюль легенько штовхнув дівчинку в бік:
— Неси протиотруту! Неси швидше!
Не в силах сказати, що ніякої протиотрути насправді не існує, вона поповзла кудись під стіл, звідки за хвилину до цього плювався дротиками Ванько. Безпорадний отаман з надією дивився їй услід.
— Говори ж урешті! — схопив його за комір масного бушлата Капсюль.
— Гаразд, — просичав товстун. — Він…
Говорити йому було вочевидь дуже важко.
— Отам… Пройдете… Побачите… Зрозумієте… Потім…
Він показав рукою на відчинені подвійні двері, які вели в його кабінет.
— Мені не треба потім, — бився в істериці мавпій. — Мені треба зараз.
— Потім… — прошепотів отаман, і рука, якою він указував на кабінет, упала на підлогу.
Оля кинулася до товстуна. Прислухалася до його дихання. Він не дихав.
— Приїхали, — приречено зауважив фермер. — Знов за рибу гроші.
Місто залишилося без Хазяїна. Скляні очі отамана втупилися в картину, яка виднілася крізь відчинені двері кабінету. Бездиханний Козій незмигно дивився в очі Козію, який стояв на танку. Мертва реальність — і її живописне відображення. Радіостанція на поясі в нерухомого отамана хрипіла відчайдушним криком — його люди не зуміли втримати оборону. Звуки стрільби й розгрому чулися вже в самій будівлі. Ламаючи все на своєму шляху, заповнюючи порожні кабінети, стихія народного бунту несамовито й нещадно просувалася вперед. Але в планах чоловіка, який підняв цю хвилю, зустрічі зі стихією не було.
Розділ 10. Вікно в іншу реальність
— Ти, шмаркачу, ти в цьому винен! — горлав Капсюль на малого розвідника. — Ти його вбив! Як ми тепер дізнаємося, де центр управління їхньою зброєю?
Він спробував схопити Ванька чіпкими пальцями, але той викрутився і спрямував на нього свою трубку.
— Він вистрелить, — спокійно зауважила Оля. — І не моргне навіть.
Капсюль примирливо всміхнувся і сховав руки в кишені.
— Гаразд, годі. Я пожартував. Ми всі зараз нервові, юначе. Ну ж, опусти свою плювачку. Або краще віддай її Ірині.
Ванько послухався і простягнув універсальні піхви дівчинці. Та взяла їх і обережно потрусила. З отвору випав дротик гострим кінцем униз і застряг у килимі.
— А тепер діємо швидко, — скомандував Капсюль. — Нам треба зрозуміти, де в Козія вхід до центру управління дронами. Не сумніваюся, що він десь у кабінеті. Думаймо, хлопці. Разом.
Наша чудова вісімка зайшла в кабінет отамана. Очі дорослих нишпорили по меблях, шукаючи потаємних дверей.
Руки дітей обмацували панелі, намагаючись знайти невидиму шпаринку, яка могла б указувати на схованку.
Вона має бути тут.
— Цей кнуряка десь ховався, коли я зайшов сюди, — задумливо сказав Іван.
— Ясна річ, — погодився Капсюль. — Тут же ніяких нормальних меблів немає. Ні шафи, ні сейфа. І ця картина…
Я глянув на тіло отамана у приймальні, а потім — на настінний образ Його Величності Козія.
— Він кудись показував, — роздумував я вголос. — Ось, рука його тягнеться. Вказує.
— Сюди вона вказує, це ми й так бачимо, — роздратовано прокоментував Капсюль. — Нам це нічого не дає.
Але я вже провів подумки пряму від указівного пальця отамана. І вона вела до картини. А на картині я побачив дещо незвичайне.
— Ну, чого ти став, Яне? — благала Іскра. — Шукай же, шукай!