Я не міг відповісти їй інакше.
— Уже…
— Що «уже»?
— Уже знайшов.
Усі завмерли. Застигли. Як собаки на полюванні, зачувши дичину. Я дивився на картину. Спочатку на відважного козака з прапором Війська Донського. Потім на його новеньку форму. Мій погляд спускався нижче й нижче. Башта танку. Козій зверху, поставив ногу на люк. Збоку, на зеленій броні, козаки зазвичай малювали свою барвисту емблему. Або тризначний номер бронемашини. Але те, що було зображено на картині, лише віддалено нагадувало цифри. Це були літери. Точніше, одна. Грецька. Така ж, як у мене на мотузці, — «ω».
Омега. Символ ордену мандрівних скоморохів. Мене немов окропом обдало. Я згадав грецьку «омегу» на збитому дроні серед понурої ріллі. Це було там, де я вперше зустрів Іскру. Чи, скоріше, Іскра натрапила на мене.
Усе це було дуже дивно. Усе це не вкладалося в голові. Спочатку дрон. Потім танк. Ми, скоморохи, мирні люди. Ми не маємо стосунку до танків. Скоморохи проти будь-якого насильства. І все ж наш символ привласнили брудні жорстокі вбивці Дикого Поля.
Цю таємницю я неодмінно маю розгадати. Але спершу я повинен зрозуміти, який зв’язок між дроном у полі й танком на картині. Можливо, це знак. Треба перевірити, що там, за картиною.
— Швидко огляньте її, — наказав Капсюль, щойно я поділився своїм раптовим відкриттям.
Першими до витвору невідомого підлесника підбігли дітлахи. Вони миттю з’ясували, що картина закріплена на стіні нерухомо. І що вона висить упритул до поверхні стіни: за нею немає ні сантиметра порожнього простору.
— Хлопці, там точно щось є, — підганяв нас командир. — Поспішайте, скоро тут буде натовп.
Стрілянина в будівлі припинилася. Зате чітко чувся тріск меблів. А може, то були й кістки — судячи з криків та стогонів, які супроводжували той тріск. «Битва» переросла в рукопашну сутичку. Ясно було, що натовп переможе. Раніше, ніж це станеться, ми маємо знайти схованку.
— На картині нічого немає, — сказала Іскра. — Ні замка, ні кнопки, нічого.
— Зривайте полотнину, — квапив Капсюль.
— Це не полотно! — відчайдушно закричала дівчина. — Це жерсть!
Картина була намальована на тонкому аркуші металу, намертво прикріпленому до стіни.
— Має бути замок, — сичав бандит. — Десь має бути замок.
Його знайшла Іра. Мовчазна дівчинка з брудною кіскою дуже уважно нишпорила руками по рамі. Але ключ від схованки виявився не на ній, а поруч. Під товстим шаром огидної зеленої фарби на стіні вона намацала щось незвичайне — приклеєний тоненький дріт. Відразу й не розгледиш. Дріт тягнувся від рами вниз, до підлоги. Дівчинка пройшлася по ньому своїми тонкими пальчиками. Відкинула край волохатого килима. Під ним виявилася залізна заслінка розміром з долоню. Іринка відкинула її — й побачила тумблер із червоного пластику.
— Стривай, — застеріг Капсюль, — це може бути механізм самознищення.
Але для дівчинка сказане Капсюлем було складним і незрозумілим. Вона не послухалася його й перевела важіль у положення «ВКЛ». За картиною запрацював невидимий і безшумний електродвигун — і вона відсунулася вбік. Це були двері, за якими була темрява і ще одна таємниця. Звідти, з чорного прямокутника, віяло небезпекою. «Занадто багато в цьому місті схованок за секретними дверима», — хотілося мені сказати вголос. Можливо, за цими нас чекав маршрут в один кінець. Але якщо ми не підемо туди, маршрут може закінчитися прямо тут, у кабінеті отамана. Це було зрозуміло навіть дітям. Капсюль легенько пхнув Іринку в плече, — мабуть, це означало похвалу. Дівчинка нічого не відповіла. Замість цього вона першою заповзла в двері.
Ми рушили слідом.
За дверима виднілися сходи вниз. Ми не мали ні смолоскипа, ні сірників. Але в перші секунди спуску світло й не було потрібне: двері залишалися відчиненими і від них на сходи падав вузький, як стріла, жовтий промінь.
— Зачиніть двері, негайно, — розпорядився Капсюль. Він цілком слушно непокоївся, що юрма кинеться за нами. Та, на наш подив, цього робити не довелося: щойно ми подолали п’ять сходинок, двері самі нечутно зачинилися. Повисла непроглядна темрява.
— Отакої, — сумно всміхнулася Іскра. — Ми в пастці.
— Не хвилюйся, — вирішив я заспокоїти її. — Після всього, що з нами сталося, це лише невеликі труднощі.
— І ми їх подолаємо, правда ж? — почув я її голос. У ньому не було звичної сили й жорсткості. Я вловив звичайний жіночий страх. І, крім того, мені здалося, що її долоня на мить торкнулася моєї руки. Десять тисяч мурах пробігли тілом — від низу до верху, назад і знову. Мені теж захотілося торкнутися її, але поруч була порожнеча. У темряві так легко помилитися, прийнявши бажане за дійсне.