Ми спускалися навпомацки. Спершу я намагався намацувати сходинки ногами. Але вони були різної ширини й висоти. Дуже легко оступитися й зірватися кудись униз. Тим більше, що невідомо, де остання сходинка. Капсюль наказав дітям намацувати сходи руками. Чи то наказ прозвучав занадто грубо, чи то дітей украй виснажили небезпеки, але Іринка раптом заплакала. «Мамочко, мамочко», — бурмотіла вона крізь сльози.
— Ану не плач! — невпевнено гримнув на неї Капсюль.
— Не кричи, — попросила Іскра. — Діти не розуміють, що таке «ні». Тільки «так». Ти їм «не плач», а вони чують «плач, плач, плач».
Немов на підтвердження слів Іскри, дівчинка почала плакати ще голосніше.
— Ну що ж ти, маленька! — ласкаво мовила Іскра. — Ну, йди до мене.
Усі зупинилися. Я почув шурхіт одягу. Видно, Ірина прислухалася до Іскри. Та обняла її. Дівча досі схлипувало, але маму кликати перестало. Ніби заспокоїлося. Я чув у темряві звуки поцілунків. Іскра цілувала обличчя Іринки. І мала, здається, навіть засміялася. Перевтілення снайперки «кротів» у ніжну турботливу жінку, якій не чужі материнські інстинкти, для мене було шоком. Найменше я очікував почути в темряві ніжні слова Іскри. Аби ж вона заговорила так до мене…
Капсюль тихо бурмотів своє матюччя, від якого за інших обставин, мабуть, підкошувалися б ноги і в’янули вуха. Але, мовлене пошепки, воно нікого не могло налякати. Діти без зайвих розмов узялися намацувати дорогу руками. Повзали біля ніг і вказували нам, куди йти.
— Тут можна вниз, — говорив Ванько.
— Де вниз? — бурчав фермер.
— Та ось же, Сірий, ось.
— Не бачу, сто чортів їм у печінку, цим козакам.
— Давай ногу, — Іван хапав Сірого за черевик. — От молодець. Сюди… І сюди…
Фермер крок за кроком рухався вниз. Як і всі ми. Нагорі натовп уже громив кабінет отамана й, напевно, намагався зірвати портрет зі стіни. Я молився, щоб розлючені городяни у п’яній ейфорії бунту не виявили таємного входу в підземелля й не натрапили тут на скоморохів, які збурили їх супроти вождя. Але дверей нагорі ніхто не ламав. А ми продовжували спускалися. Не знаю, скільки часу минуло: півгодини, півтори, дві… Просто Іван, у якого так добре виходило знаходити сходинки, раптом заявив із легким розчаруванням у голосі:
— Усе.
— Що значить «усе», Ваню? — запитали в один голос дорослі.
— «Все» і означає «все». Немає більше сходинок.
— А що ти там відчуваєш?
— Підлога тут. Рівна підлога.
Ми закінчували спуск униз, обережно ступаючи на щербатий бетон. Судячи з нерівних сходів, цей хід робився похапцем. Отже, прокладали його відносно недавно. Адже наші давні предки все будували методично, капітально. Я йшов відразу за Йваном і намагався тримати рівновагу, хапаючись за шорсткі стіни.
Нарешті і я зрозумів, що сходинок більше немає і що я стою на рівній бетонній підлозі посеред якогось приміщення.
— Гей! — гукнув я, сподіваючись, що хоча б відлуння дасть мені уявлення про масштаби цього приміщення. Стіни розмножили моє звукове послання: гей-гей-гей… Кімната, мабуть, дуже велика.
Поступово на горизонтальну поверхню зійшла вся наша зграя. Ми інстинктивно скупчилися біля того місця, де, як ми думали, закінчувалися сходи. Уперед іти — страшно. Назад — безглуздо. Але й стояти на місці теж ні до чого. Ми розмірковували, що робити. У Капсюля, зазвичай такого винахідливого, цього разу не було ні наказу, ні пропозиції. Довелося Іскрі брати ініціативу на себе. Хоча їй цього й дуже не хотілося.
— Ось що, хлопці, — запропонувала вона. — Зараз ми всі візьмемося за руки. Створимо ланцюг. Першою ланкою буде скоморох. Яне, ти за будь-яких обставин залишатимешся на місці. Зрозумів? Тут сходи, вони будуть точкою відліку, яку ми не повинні загубити.
— Зрозумів, Іскро, — поспішив сказати я.
— Далі стоятиме Іринка, — продовжувала збуджена амазонка. — Ти, Іро, візьмеш за руку Яна. Тебе візьме Сірий. Сірого — Коля. Сам він простягає руку Олі. За Олю хапається Капсюль. Ваню, ти береш нашого боса лівою, а праву даєш мені. Я рухаюся від крайньої лівої точки до правої. Ще раз, хлопці: нізащо не відпускаємо один одного. Міцно тримаємося за руки. Живий ланцюг. Як зрозуміли?
— Зрозуміли, — відповіла зграя.
Ланцюг розтягнувся метрів на п’ять, не менше. Іскра вела його вліво, спочатку обмацавши укіс стіни. Потім, витягнувши за собою ланцюг на максимальну відстань, почала рух уявним колом, у центрі якого, ясна річ, був я. Іринка щосили стискала мою долоню — старалася точно виконати наказ амазонки. Я стояв у центрі уявного циферблата і лише обертався ліворуч і праворуч у межах сектора. Повертався до сходів то обличчям, то спиною. Я не бачив сходів, просто знав, що вони — тут. Я не втрачав орієнтиру. А Іскра за цей час устигала пройти відстань метрів п’ятнадцять — якщо судити з довжини нашого ланцюжка. І нічого їй у межах півкола на шляху не трапилося.