— Хоч пил позмітають, — усміхнувся я, ставши поруч із Іскрою.
Вона теж усміхнулась у відповідь. Що це? Невже наша жорстка амазонка змінюється? Чи це я бачу тільки те, що хочу бачити?
Вертикально над столом висів чималий прямокутник із металу і скла. Він дуже нагадував ту тверду бляшану основу, на якій був портрет отамана. Там, нагорі, в кабінеті. Тут же ніяких портретів не було.
Предмет скидався на броньовані двері, які навіщось причепили над столом. Правда, вони були з’єднані дротами з пультом, а отже, в них була якась функція. Схоже, дуже важлива.
— Дівчата, давайте гратися, — запропонував Ванько Ірі з Олею. — Хто більше вогників запалить. Я — червоні. А ви — зелені.
— А мені ти не пропонуєш, — похмуро зауважив Миколка.
— А що тобі пропонувати? Ти завжди мовчиш, Колян. Завжди.
— Ну добре. Грайтесь, — пробурчав невдоволено підліток.
Вогні спалахували, як зірки на небі. «Моє!» — верещали діти. «Ні, моє. Твоє — червоне. Моє — зелене». Спритні пальці нашої дітвори нишпорили пультом і клацали тумблерами. Коля меланхолійно дивився на метушню молодших хлопців і скептично посміхався. Потім демонстративно простягнув руку до великого важеля, над яким не було ні зеленої, ні червоної лампочки, — і повернув його в бік мідної таблички «MONITOR ON».
І нам довелося знову заплющитися. На чорному прямокутнику над столом з’явилася яскрава біла крапка. Вона з шипінням розповзалася на всю площу прямокутника. З чорного він перетворився на білий. З усіх боків долинав шум зіпсованої радіостанції. Потім шум стих. Біла квадратна пляма зникла — і замість неї на прямокутнику з’явилася кімната. Я побачив, що в тій кімнаті багато таких же столів, як наш. Біля них метушились якісь люди. Картинка була об’ємна й жива. Вона, як вікно в іншу реальність, давала нам можливість поговорити з людьми — близькими й одночасно далекими від нас. Коли з’явилося зображення, один із людей на прямокутнику раптом повернувся до нас обличчям. Звичайний бородатий мужик. Одягнений у щось із елементами військової форми.
— Ого, ростовський монітор ввімкнувся, — сказав він. Ми почули це з динаміків. І побачили, як двоє чи троє людей у схожому обмундируванні стали поруч із тим чоловіком.
На тому боці був майже такий же стіл, як і тут. Але значно більший. І чистіший.
— Це не Козій? — запитав один із тих, хто дивився на нас із іншої реальності.
— Ні, наче не він. Там діти, бач, — відповів йому другий.
— Хлопці, вони нас чують? — схвильовано поцікавився третій. — Скажіть, вони нас чують?
— Чуємо, чуємо, — відповів наш командир.
Капсюль не був схожий на отамана. У своїй військовій одежі він ще міг би зійти за ватажка банди. Але немитий, з нечесаною бородою й ледь прихованою під нею неприємною посмішкою, він був, як ніхто інший, схожий на перехідну ланку між мавпою й людиною. Цю схожість доповнював кумедний ковпак із дзвіночками на кудлатій голові.
— Давно не бачив мавп. Диви, ще й говорить, — зауважив старший із трійці.
— Ну-ну, тихо! — обурився Капсюль. — Я з вами поквитаюся!
Старший навіть не намагався стримати сміх.
— І що ти нам зробиш, мавпо? Розіб’єш екран?
Ніздрі в Капсюля роздулися, як у племінного жеребця перед кінною атакою. Плечі розправилися. Дзвіночки на ковпаку грізно дзенькнули.
— Ги-ги, прямо дракон вогнедишний, — продовжував сміятися чоловік з іншої реальності. — Гей, хлопці, хочете побачити перетворення мавпи на дракона?
Його товариші на екрані теж розсміялися. Капсюль утратив терпіння. Він зірвав з голови ковпак і пожбурив у зображення. Дзвіночки зіграли сумний акорд безсилля, і діти поспішили відскочити від столу. Ми з Іскрою теж. Ми розуміли, що Капсюль людей у формі дістати не може. Але в той же час, ми не знали, на що здатні наші опоненти по той бік екрана. А Капсюль не вгамовувався:
— Гей, ви, однакові виродки! У мене є контроль над дронами. Пульт у мене. І ще дещо!
Він поліз у внутрішню кишеню куртки. Пововтузився і витягнув звідти прямокутний шматок металу з дротами, що стирчали на всі боки.
— Це пластина з програмою управління. З дрона. Так?
Люди на екрані перезирнулися.
— Друже, заспокойся. Як тебе звати? — примирливо запитав старший із того боку екрана.
— Капсюль, — знизивши на тон свій голос, відповів Капсюль.
— Пошукай інформацію, — кинув старший одному з товаришів, і той слухняно відійшов до іншого пульта, частину якого теж було видно на екрані.
— Ти, мабуть, не розумієш, Капсюле, де знаходишся, — пояснював старший голосом шкільного вчителя. — Це не пульт управління, а лише станція стеження. Зе-Ка-Пе. Запасний командний пункт. Законсервований. Чоловік, який мав чергувати на твоєму місці, збирав інформацію про дрони. Але не керував ними. Відстежував, який працює, який зламався. А польотних завдань він не роздавав. У моменти особливо інтенсивних технічних навантажень здійснювався контроль за станом. Був можливий ремонт. Але управління — ні.