— Це протитанкова рушниця, ПТРД. Дуже стара, — сказала «кікімора». — Ану відвернись, не дивися на мене. Можеш роздивитися рушницю, якщо хочеш. Вона все одно без патронів.
Я слухняно почав оглядати довге дуло і затвор. На казенній частині проступало клеймо. У сутінках мені не вистачало гостроти зору, аби прочитати напис. Але п’ятому чуттю допомогло четверте: я провів пальцями по тоненьких жолобках, і вони склалися в цифри «1944». Подумати лишень, цій рушниці вже більше ста років! А вона при цьому справно працювала. Збитий дрон тому найкращий доказ.
За моєю спиною шурхотіло штучне листя. Я все-таки не послухався моєї повелительки і краєм ока глянув у її бік. Вона стягнула з себе волохатий снайперський комбінезон аж до стегон — і я відзначив, що в неї непогана статура. Міцне, з вузькими стегнами, тіло амазонки облягала тонка термобілизна. Щоправда, пояс і сідниці закривали шорти досить дивного розміру. Вони були якісь дуті. Але ось амазонка розстебнулася, різким рухом вивільнилась і відкинула їх убік. Шорти гепнулися поруч, наче пакет із водою. І я знову відвернувся, зрозумівши, що то не спідня білизна, а використаний підгузок. Я зніяковів. І злякався. «Ця амазонка, — здогадався я, — професійний снайпер. Вона пролежала не одну годину, а можливо, й не один день, в очікуванні своєї цілі. Наразі — дрона». Мене аж розпирала цікавість, чому ж її ціллю був дрон. Але здоровий глузд підказував мені, що зараз навіть факт мого існування може опинитися під сумнівом — до того ж у будь-який момент. Я ж не знав мети і завдань снайперки, з якою доля звела мене в чистому полі.
Вона переодяглася й підійшла до мене.
— Тепер можеш обернутися.
Моє серце калатало дужче й дужче. Лице аж горіло від напливу адреналіну. Я обернувся до неї — і щелепа відвисла з подиву. Переді мною стояло прекрасне створіння, наче з полотен Боттічеллі. Афродіта, достоту Афродіта! Таких жінок просто не буває в цих краях. Біла, як у Снігуроньки, майже прозора шкіра обличчя. Дещо повні губи. І очі. Два теплих карих озерця, а над ними, тонким коромислом, здивовано-глузливо вигинаються брови. І все це в обрамленні кучерявого рудуватого волосся. Моє серце продовжувало битися в напруженому ритмі, але вже не через страх, а через хвилювання іншого штибу.
— Ну то що, роздивився мою рушницю? — запитала амазонка, яка стала Афродітою.
— Т-так, — відказав я невпевнено. Сьогодні мій особистий план щодо вивчення язичницької міфології був уже перевиконаний.
— Я зняла його з першого пострілу, — сказала дівчина. — Втім, ти мені допоміг. Цей дрон же за тобою полював?
— Не знаю, — я відповів цілком чесно, знизавши плечима з подиву. Саме зараз у козаків не було анінайменшого приводу шукати мене в полі. — А можна тебе спитати?
— Питай, — милостиво дозволила амазонка-Афродіта.
Я набрався мужності:
— Звідки рушниця?
— На стіні собі висіла, — не замислюючись, відповіла дівчина.
Так я й знав! Вона не може бути простим одиноким снайпером. Вона щойно вимовила фразу, жонглюючи словами класичної російської літератури. А її існування скінчилося десятки років тому. Книжки, в яких можна щось таке прочитати, нині знайдеш хіба на смітнику, в грубці або в наплічнику бродячого скомороха. Колись, за давніх часів, такі фрази грали роль кумедних каламбурів. А зараз перетворилися на справжні міфологеми. Втім, що я мелю? Дурними літературними термінами живота не напхаєш і рук не зігрієш. Як би приємно не дивувала ця дівчина з рушницею, вона все одно залишалася небезпечною. Хоча б тому, що я допоміг їй донести протитанкову рушницю до лісосмуги. Тож, якщо я ніс рушницю з тієї канави, то, вочевидь, хтось же мав принести її туди? І де ж він тепер, той помічник?
— У музеях повно було такого добра, — вона тицьнула тупим носком черевика по старому металу, що лежав на землі. — Вони думали, що з їхніми дронами снайпер не впорається. Аякже! Ця штука чудово працює. Головне — впоратися з першого пострілу. Дуже багато часу йде на перезарядку. Можна й не вкластися в норматив…
— А якщо не вкладешся, то що? — поцікавився я. — Дрон же не може відповісти. Це тільки летюче око, не більше.
Дівчина невдоволено скривилася і знизала плечима. Вона вважала інакше.
— Оператори іноді реагують дуже швидко. І потім, хіба ти знаєш, де встановлено їхні дула? Я, наприклад, не знаю. Може, десь у полі. А може, і в космосі.
Вона підвела очі догори, ніби показуючи, де козаки могли розмістити свою надпотужну зброю. Я вже якось думав про це. Зрештою, що їм могло завадити захопити командний центр управління військовими супутниками? Вони давним-давно бовталися на орбіті без нагляду. З того часу, як величезна країна розлізлася на десятки клаптиків, що ворогують між собою. І один із цих клаптиків цілком міг, вказавши на супутники, заявити: «Це моє!» Шкода, якщо щасливими володарями надпотужної зброї стали жорстокі дикуни. Але в цьому немає нічого й дивного: дикуни часто краще і швидше за інших метикують, де роздобути нову довбню. Прекрасна амазонка явно не належала до племені дикунів. Ба більше, якщо судити з того, що вона робить, ця амазонка ворогувала з козаками. Мені хотілося вірити, що вона радше друг, аніж супротивник. Хоча які у скомороха можуть бути супротивники? Ми дружимо з усіма — і ні з ким. Для нас немає ні своїх, ані чужих. Ми допомагаємо опам’ятатися після довгих років післявоєнного болю і вашим, і нашим. Неписаний кодекс мандрівного скомороха велить завжди бути над сутичкою. Розповідаючи нашим пацієнтам історії, ми завжди добираємо слова, за якими не можна визначити нашого особистого ставлення до сил, що намагаються знищити одна одну. «От сволота!» або «От молодці!» — ми так ніколи не скажемо. Або майже ніколи. Хоча є винятки з цього правила. Якось Коля Бурят спробував розповісти «кротам» історію про місто на Неві й не стримався — похвалив хранителя музейної печатки, який урятував кілька десятків картин. Зопалу похвалив, щиро, не те щоб дав зірватися з язика необережним епітетам. Він дуже любив давнє мистецтво. А «кроти» не зрозуміли його пориву — і після того, як він розказав свою художню історію, вирішили з ним учинити «художньо». Оголосили, що Бурят — небезпечний порушник спокою, що він своїми брехливими байками збурює народ, а це може призвести до непокори й бунту. Потім зібрали найкращих представників народу. До їх числа входили Кривий Зуб, відомий у минулому бандит, а тепер сільський староста, Макаронка, дивна особа, яка збирала лободу й варила з неї напій для короткочасного забуття, та Капсюль, непередбачуваний, як ручна мавпочка, польовий командир, що любив котів і собак набагато більше, ніж людей. Ось ці троє й вирішили долю Бурята. Вони засудили його до страти, але запропонували вибір. Або його розстріляють із луків, як це було зі Святим Себастьяном, або ж годуватимуть м’ясом цілий місяць. Жодної іншої їжі, тільки м’ясо. Ну й вода. Коля Бурят, хоч і був людиною освіченою, хоч і мав досвід, і напевно читав знаменитий фоліант «Тисяча способів китайських тортур», однак чи то забув про те, що написано на сторінці двісті шістнадцятій, чи то пропускав якісь сторінки, але погодився на місяць білкової дієти. Помер у страшних муках. Ось ціна, яку йому довелося заплатити за знання та похвали на адресу великих майстрів живопису. «Кроти» хотіли видовищ. Уже налагодили було лук і стріли на скомороха, але все ж дотримати слова й лишили Бурятові право вибору. Він виявився дурнем. Вибрав би долю Святого Себастьяна — помер би легко й навіки залишився б у легендах. А так його тіло почало розвалюватися на шматки і він, підточений болем, корчився від неймовірних страждань. Жодної величі й витонченості. Та й «кроти», подивившись на його смерть, вирішили, що високе мистецтво — це брехня, за допомогою якої хитрі шахраї хочуть заробити собі на хліб і уникнути військової повинності. Відкосити від служби у звитяжних лавах грізних таганрозьких «кротів».