— Ось! — проголосив я. — Це допоможе нам вибратися з лайна!
Мої супутники відсахнулися від мене, як від чумного. Подумали, напевно, що старий блазень здурів. А я не здурів. Я дуже хотів урятувати наш світ. Наш прекрасний чудовий «русский мир».
— Що це? — захвилювався старший на екрані.
— Це рукопис. Зниклий і відроджений, — відповів я. Зізнаюся, трохи пафосно, але переконливо.
— Зниклий у дев’ятнадцятому столітті? — перепитав старший. Він був, схоже, дуже кмітливим начальником.
— Так. У Москві.
— Піднесіть його ближче до екрану.
Я послухався й майже притулив рукопис до мерехтливої поверхні. Чоловік по той бік підійшов до екрана так близько, що, здавалося, його ніс ось-ось розплющиться об скло. Здавалося, я зараз відчую тепло його дихання в себе на обличчі.
— Неймовірно, — шепотів він. — Хлопці, це неймовірно.
Його очі невідривно дивилися на печатку з двоголовим орлом і зблискували хижим вогнем. Печатка гойдалася на мотузці. Туди-назад — як маятник історії.
— По-грецьки? — пролунало запитання.
Я підтвердив.
— Прочитай мені що-небудь звідти, — звелів чоловік з екрана.
Я кивнув і прочитав:
«Давай же повіримо, що ці дикуни — наші родичі, а їхній світ — гідний спадкоємець нашого світу. І тоді все повернеться на круги своя. І жадібність моїх нових підданих до чужого багатства лише допоможе нам повернути своє. Ось мій план».
Тут я замовк.
— Далі, — наказав таємничий начальник з екрана.
— Далі не можу, — пояснив я. — Текст обірваний.
— Все ясно, — одказав він задумливо.
Хоча все було неясно. Мені точно.
— Що це? — запитали шефа його підлеглі.
— Це історія. Яка може все зруйнувати. Або навпаки — допомогти. Дивлячись як нею розпорядитися.
Я був здивований цим словам. А він дещо вкрадливим голосом оголосив своїм помічникам:
— Це ключовий документ нашої історії, друзі. Мабуть, оригінал. Якщо наш співрозмовник не бреше.
— Не бреше, — посміхнувся я. Мій настрій поліпшився.
Я сподівався, що в людей із того боку настрій теж мав поліпшитися. Але вони, навпаки, заговорили жорсткіше і швидше. Їхні запитання й відповіді стали схожими на військові команди. Хвиля незрозумілої тривоги прокотилася моїми нервовими закінченнями. Мене вкрив холодний піт.
— Скажи, «Другий», скільки в тебе наразі дронів управління вогнем у районі Ростова? — зажадав старший інформацію в помічника.
— Жодного, шефе.
— Скільки часу треба, щоб відігнати їх туди?
— Двадцять годин мінімум.
— Дуже добре. Відганяй. «Третій»?
— Тут, шефе, — відгукнувся ще один помічник.
— Артсистеми зможуть прикрити нашу людину?
— Ви маєте на увазі відбиття нападу від резиденції?
— Так точно.
— Не відразу, — прозвучала відповідь. — Та й немає сенсу. Козаки програли атаку.
— Є варіант, хлопці, — твердо вимовив шеф. — Нам треба тримати Ростов під контролем. Мінімальним. Осередок стабільності серед Дикого Поля. Потрібен лідер. Отаман. Замість Козія. І він перед вами.
— Хто? Цей скоморох з папірцями? — здивувалися помічники.
— Ні, — грізно придушив нотки сумніву старший. — Не скоморох. Інший. Ось цей.
І тицьнув указівним пальцем у наш бік. Він показував на Капсюля. Мавпій розправив плечі. Він зрозумів, що настав його зоряний час. Ще мить — і звивиста кар’єрна драбина бандита підніме його до небачених висот.
— Я візьму ситуацію під контроль. Можете не сумніватися.
Люди по той бік екрана не сумнівалися. Їм потрібен був план дій у нових обставинах. І вони думали швидше, ніж Капсюль.
— Армене, слухай сюди.
Капсюль мимоволі здригнувся, почувши своє справжнє ім’я.
— Отже, Армене, твоє завдання — переконати натовп у тому, що вони — не натовп, а великий народ. І що відтепер у Ростові наступають нові часи. Жити стане краще, жити стане веселіше. І ти, як новий отаман міста, станеш гарантом світлого майбутнього. Ясно?
— Як білий день, — відрапортував Капсюль.
— Запитання? — суворо мовив старший.
— Тільки одне, — Капсюль дивним чином повторив інтонацію свого екранного співрозмовника. І мені раптом став зрозумілий сенс давнього слова «мавпувати».